.RU
Карта сайта

Зелено-леопардова пошесть - старонка 4

пов’язаний із убивцями.

Він кинув пістолет на ліжко і підняв руки, немов здаючись.

- Ні, я кажу правду! - спробував він її перекричати. - Пістолет не мій! Я забрав його в одного з них!

Стефані зітхнула на повні груди. В її очах і досі палав дикий вогник:

- То хто ти в біса такий? Джеймс Бонд?

- Джеймс Бонд знав би, як стріляти, - вичавив він із себе огидний смішок.

- Я читала твою... твою статтю, - вона показала йому сторінки. - Я думала, Боже мій, я думала, у що я втягнула цього сердешного хлопця. Якогось професора, котрого послала на смерть. - Вона провела рукою по чолу. - Вони, мабуть, установили в моїй кімнаті якісь жучки і дізналися б про все, щойно туди хто-небудь ввійшов би.

- Вони були п’яні, - проказав Терзян. - Можливо, дудлили весь день. Ці вилупки і справді мене дістали.

Чоловік сів на ліжко і взяв пістолет. Він був із воронованої сталі і виявився напрочуд важким як на свої невеликі габарити. За роки, що сплинули з часу, коли він востаннє стріляв із пістолета, Терзян забув цю цілеспрямованість, цю єдину, однозначну мету, заради якої і конструювалася стрілецька зброя. Запобіжник він знайшов там, де той і був від самого початку - поруч із великим пальцем. Терзян поклацав ним туди-сюди.

- Ось, - сказав він, - ось, що я мав зробити.

І знов від притоку адреналіну до його нервової системи, хвилі гніву прокотилися всіма членами тіла. Терзяна знов пройняло бажання гірко розсміятися, і він спробував його притлумити.

- Зрештою, не все так і погано, - промовив він. - Тобі не доведеться пояснювати, звідки взялася пара трупів перед дверима твого номера. - Терзян глянув на Стефані, яка міряла кроками вузький прохід між ліжком та стіною. Складалося враження, що їй притьмом була потрібна сигарета. - Мені прикро щодо твого паспорта. То куди ти тепер збираєшся вирушити?

- Якщо мені вдасться куди-небудь вирушити, то питання куди власне уже не буде таким нагальним, - знервовано зиркнула вона на Терзяна. - Слухай, а його ж можна вивезти літаком?

- Його? - витріщився на неї чоловік. - Що ти маєш на увазі?

- Біотехнологічний препарат. - Стефані покинула ходити сюди-туди і подивилася на нього своїми вражаючими зеленими очима. - Адріан віддав мені його. Перед самим убивством. - Терзян простежив її погляд до чорної сумки з емблемою “Найкі”, сумки, що лежала собі в ногах Терзянового ліжка.

Прагнення сміятися в нього одразу як рукою зняло. Неконтрольований, незаконний, крадений препарат, подумалося йому. У його готельному номері. Разом із краденим пістолетом і жіночкою (цілком імовірно) несповна розуму.

Трясця.

Згідно файлів новин, мертвого чоловіка звали Адріан Крістя. Він був громадянином України, науковцем. Йому завдали ножового поранення у праву нирку, і він сплив кров’ю, так і не назвавши своїх убивць. Якщо вірити очевидцям, двоє чи троє осіб покинуло місце пригоди одразу по смерті Крісті. Мішель запустила на пошуки нових “черв’яків”.

Якусь мить вона вагалася, чи телефонувати Давуту розповісти, що Терзян, можливо, став свідком злочину, але згодом вирішила, що не завадило б знайти додаткові свідчення, які підтверджували б це чи спростовували.

Наступні пару годин русалка займалася своєю основною роботою, аналізуючи зразки, взяті в приправлених сульфідами глибинах озера Зиґзаґ. Заняття не потребувало великих фізичних зусиль і вартувало, за приблизними оцінками Мішель, щось із пару сотень калорій.

У верхів’ях дерев ширяв вітер, розносячи аромат нічних квітів і похитуючи під нею гамак, коли вона вчитувалася в показники біохімічного аналізатора. Їй пригадався ніжний доторк Дартона до спини, коли він ось так погойдувався разом із нею та заглядав їй через плече на екран приладу. Раптом в думках русалки сплив кришталево ясний спогад, як смакувала його шкіра на її язику.

Вона підвелася зі свого плетеного ліжка і прогулялася вздовж гілки. Прокляття, подумала вона, я ж бачила, як ти помер.

Мішель повернулася до ноутбука і виявила, що “черв’якам” пощастило відшукати матеріали поліцейської справи по смерті Крісті. Програма-перекладач без проблем упоралася з архаїчною французькою, відтворивши навіть сучасні відповідники судового жаргону. Крістя за походженням був етнічним румуном, народився у старому СРСР, після розвалу якого прийняв українське громадянство. Власне французькі матеріали самі були перекладом із українських документів, до складу котрих входили також квитанції сплати особистого страхування, екологічної страховки, а також податок на виїзд із Придністров’я, місця про яке їй ніколи не доводилося чути, плюс аналогічні документи із Молдови - країни, території, згадка про яку відгонила чимось знайомим.

Що за дикі місця, де платити за страхування треба було на кордоні? І зрештою, що таке екологічна страховка?

До справи входили копії електронного листування між французькими та українськими властями, де українці ґречно відказували, що нічого не знають про свого громадянина за винятком того, що він таки являвся їхнім співгромадянином. Жодних його адрес відомо не було.

Очевидно, Крістя мешкав у Придністров’ї, але тамтешня влада вторувала українській, нічого не знаючи про нього.

Квитки й свідоцтва Крісті говорили про те, що він, найпевніше, поїздом приїхав до Бухареста, звідти літаком дістався Праги, а вже з Чехії перелетів до Парижа. У місті він пробув менше дня, коли його вбили. У номері румуна знайшовся цікавий документ, котрий говорив про те, що він віз із собою медпрепарати, зокрема вакцину проти гепатиту А. Мішель стало дивно, з якого такого добра було везти вакцину проти жовтухи із Придністров’я до Франції. Франція і сама мала всі необхідні вакцини проти гепатиту.

Жодної вакцини знайдено так і не було. Вочевидь, Крістя потрапив до Європейського Союзу, не пройшовши ретельного обшуку, так само, як не були перевірені і документи стосовно уявної вакцини.

Зникла “вакцина” - на певній стадії слово у справі стало писатися в лапках - переконала паризьку поліцію, що Крістя був убитим наркокур’єром, після чого в неї пропала будь-яка цікавість до справи. Адже розкрити професійне вбивство у підпільному світі наркоторгівлі вдавалося дуже нечасто.

Схоже, коротке розслідування Мішель зайшло у тупик. А те, що Терзян став свідком убивства, могло претендувати, приблизно, на пів речення в біографії професора Давута.

Потім русалка вирішила потрусити інших “черв’яків”-пошукувачів на предмет інформації про Терзяна, і те, що вони накопали, підняло їй настрій.

Ось він стояв усередині Базіліка-ді-Санта-Кроче на фотографії гробниці Мак’явеллі, зробленій туристом. Чоловік тільки ледве відвернувся від камери, і його обличчя сплутати було неможливо. Хоча проставленої дати на фотознімку не знайшлося - самий тільки рік, - хоча він носив той самий одяг, що й навпроти церкви, і фотограф заскочив його під час розмови із супутницею. Остання виявилася високою жінкою із сильно засмаглою шкірою, от тільки від фотоапарата вона відвернулася, та й крислатий капелюх від сонця не давав роздивитися риси її обличчя.

Радісно мугикаючи під носа, Мішель дала програмі завдання визначити, чи це не була та сама жінка, що й притискалася до руки Терзяна на Пляс-Дофін. Без характеристик обличчя та решти критичних вимірів, “софт” залишався не певним, але пропорції рук та грудної клітки відповідали одні одним. Тож 41 процент вірогідності Мішель зважила багатообіцяючим.

Ще одна фотографія Терзяна була знімком без проставленої дати з одного фестивалю на півдні Франції. Чоловік мав темні окуляри, а на його шкірі помітно проступала густа засмага. В обох руках він ніс по келиху вина, але людина, якій призначався другий келих, залишилася за кадром. Мішель поставила програмі задачу визначити місце розташування церкви на задньому плані. Завдання не повинно було становити жодних труднощів з огляду на дві характерні дзвіниці. Із цим дівчині пощастило: церква носила ім’я святого Михаїла і знаходилася у Салон-де-Провансі1, що означало - Терзян відвідав червневий Fete des Aires de la Dine. Мішель послала нових “черв’яків” шукати на фото і відеоряд фестивалю, і їй ні на хвильку не спадало на думку сумніватися в успіху визисків Терзяна і, можливо, навіть його супутниці.

Мішель утішено розляглася на гамаку. Пошуки тривали добре. У Парижі Терзян познайомився із жінкою і подорожував із нею протягом кількох тижнів. Належних доказів тому ще не існувало, але Мішель зможе їх роздобути.

Любовний роман. Самотня русалка прихильно ставилася до любовних романів, особливо таких, під час яких ти тікаєш світ за очі, щоб присвятити себе всю людині, котру обожнюєш.

Саме такий стався і з нею до того, як усе пішло шкереберть і Мішель довелося вдатися до кроків, які відновили моральну рівновагу в її всесвіті.

Терзян заплатив за готельний номер для Стефані на одну ніч не через те, що був галантним кавалером, а тому, що прагнув самотності, аби обміркувати деякі речі.

- Унизу є буфет, де можна поснідати, - заявив він. - Там подають круто зварені яйця і рогалики з “Нутеллою”. Це так не по-французьки. Рекомендую.

Йому було цікаво, чи він ще побачить її. Вона могла просто зникнути, особливо, якби прочитала в його думках і іншу причину для всамітнення - бажання зателефонувати в поліцію та покласти край цій нездоровій ситуації.

Але набратися достатньої мотивації для дзвінка він не зміг. Можливо, йому таки передалося щось із філософії “Мені байдуже” Рорті. Та й скористатися буфетом теж не судилося. Стефані почала грюкати до нього в двері ще вдосвіта. Натягнувши джинси, він їй відчинив. Вона ввірвалася до його номера, безтямно димлячи сигаретою зі свіжої пачки і тягнучи спортивну сумку на плечі.

- Як ти розплатився за номер у моєму готелі? - запитала вона.

- Кредиткою, - відповів він і побачив, як у приголомшеній, звинувачувальній тиші кімнати його джеймс-бондівські фантазії неквапом зникли під масною поверхнею непроточного озера відчаю.

Адже кредитні картки лишають по собі сліди. Пакостанці перевірять журнал реєстрацій готелю і дані його картки, а відтак знатимуть, хто він такий. Знайти його слід у цьому готелі залишиться справою техніки.

- Чорт, я мала попередити, щоб ти розплачувався готівкою, - Стефані підійшла до вікна і обачно визирнула на вулицю. - Вони можуть уже бути тут.

Несподівано Терзяна потягнуло взятися за пістолет. Він дістав його із шухляди і став посеред кімнати, відчуваючи свою тупість, холод і відсутність сорочки.

- Скільки в тебе грошей? - запитав Терзян.

- Пару сотень.

- У мене менше.

- Зніми всі гроші з кредитки і купи на них євро. Треба зробити це негайно, поки картку не заблокували.

- Заблокували? Як вони можуть її заблокувати?

- Джонатане, - в її обличчі читалася нетерплячість, - вони можуть бути вилупками, але в них є цілий уряд.

На таксі вони під’їхали до відділення “Амерікан експресс” біля Оперного театру, де Терзян придбав десять тисяч євро готівкою у людей, що вкрай скептично поставилися до справжності його документів, але зрештою мусили визнати, що технічно з ними все гаразд. Потім Стефані придбала мобільний телефон на ім’я “А. Сілва” з купою передоплачених годин на ньому, і за пару годин вони вже котилися у вагоні ТЖВ1, який на швидкості у близько двісті сімдесят кілометрів на годину мчав на південь до Ніцци. Враховуючи незвичну відсутність звуку та вібрації, французькі пейзажі проносилися повз них, схожі на досить непереконливий та химерний спецефект.

Терзян придбав квитки у перший клас, тож вони із Стефані самотньо займали чотири місця. Дівчині не йнялося, бо вагон був для некурців. Він же сидів непевний і нещасливий через масу грошей на руках, не маючи жодного уявлення, що з ними робити далі. Два товсті рулони купюр покоїлися в кишенях вітровки, застебнутих на “блискавки”. У передній кишені джинсів лежав пістолет, вага і незграбна форма котрого постійно нагадували про ситуацію, в яку він вляпався: убивць із Пакостану і вантаж нелегального біотехнологічного препарату.

Подумки Терзян усе репетирував, як діставати пістолет і стріляти з нього. Знов і знов він нагадував собі зняти зброю із запобіжника. Про всяк випадок, якщо пакостанські командос надумають штурмувати потяг.

- Кидок у життя, - пробурмотів він. - Об’єктний урок прямо за Гайдеґґером.

- Прошу?

Чоловік поглянув на неї.

- За словами Гайдеґґера, нас кидають у життя. Як-от, наприклад, мене... - він змахнув у повітрі руками. - Чим би це життя не являлося. Певна ситуація існує ще до того, як ми в неї потрапляємо, і, потрапивши, успадковуємо її з усім гамузом, що з ним доведеться жити в подальшому2.

Його вуста скривилися у невдоволенні:

- Гайдеґґер також казав, що фундаментальною прикметою буття є тривога перед ликом смерті, це також характеризує нашу з тобою ситуацію. І відповідь на все це - втілювати у буття (Dasein3, якщо вже точно притримуватися термінології) автентичний проект. - Він глянув на неї. - То що є твоїм автентичним проектом? І наскільки він автентичний?

- Що? - спохмурніла Стефані.

Терзян не міг зупинитися та й не волів. Стефані просто не пощастило у тому відношенні, що Джонатан не міг зараз застрелити кого-небудь, або розбити що-небудь кулаками, і натомість мусив читати лекцію.

- Або ж, - правив він далі, - звернімося до більш доступного контексту, просто вдамо, що ми у фільмі Гічкока, гаразд? Сцена, коли Ґрейс Келлі зізнається Кері Ґрантові, хто вона і в чому притичина пригоди4.

На обличчі Стефані завмерла ворожа маска. Розуміла вона, що він верзе, чи ні, але у її ворожості сумніватися не доводилося.

- Я нічого не второпала, - проказала вона.

- Що в цій триклятій сумці? - гаркнув він.

Вона довго не зводила з нього очей, а потім заговорила із таким очевидним гнівом у голосі.

- Це відповідь на голод у світі, - проказала вона. - Це досить автентично для тебе?

Батько Стефані походив із Анґоли, а мати - зі Східного Тімору, ці обидві колишні португальські колонії десятиліттями після здобуття незалежності потопали у війнах та кровопролитті. Розум і передбачливість обох батьків стримали їх від скасування своїх португальських паспортів, згодом вони познайомилися в Римі, де працювали на ЮНЕСКО і де виросла Стефані, купаючись у суміші їхніх генів та службової етики.

Сама Стефані здобула освітній ступінь із управління персоналом в Університеті Вірджинії (ось звідки росли корені її американської вимови), а потім і диплом медсестри, з яким вона вирушила до католицької організації із надання допомоги “Санта-Кроче”. Остання відрядила її до всіх спустошених війною, загублених сараною, сплюндрованих бойовиками та засипаних пісками таборів у Африці. І ще кількох за межами Африки.

- Пакостан? - спробував угадати Терзян.

- Молдова, - відповіла Стефані. - На три місяці, у які я планувала відпустку.

Вона здригнулася.

- Те, що це було страшно, само собою зрозуміло. Зрештою я звикла до такого ще в Африці. Але побачити все це у розвинутому світі... польових командирів, етнічну ворожнечу, переселення людей під прицілом автоматів, ліси, перетворені на пустелі внаслідок раптової потреби в дровах... - Її смарагдові очі спалахнули. - Це все політика, еге ж? Як і в Африці. І голодомори, і табори тепер у компетенції політиків, та й вони не виходили з неї ще з часів, які передували моєму народженню. Голодує ціле народонаселення, і все тільки тому, що десь комусь це вигідно. Етнічну групу, яка тобі не подобається, важко просто взяти і вбити. Війна - задоволення дороге, деякі питання можуть постати перед ООН, і для тебе все може скінчитися Гаазьким трибуналом та обвинуваченням у воєнних злочинах. А от якщо заждати на кепський врожай, а потім організувати 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.