.RU
Карта сайта

Йосип салаш - старонка 23


Радісно й тривожно одночасно було на душі у Христини. Радісно тому, що все у них тепер, як у людей, а тривожно, бо вона не знала чим закінчиться зростаюча недовіра до неї, а іноді й просто підозри збоку свекрухи та Ганусі. Ступивши на землю своїх батьків, зайшовши в рідну оселю, вона відчула, яка близька і зрозуміла для неї ця земля. Вона ладна була вже назавжди тут залишитись і не повертатися до Конюшок. Та згадавши, як мати розганяла по кутах її молодших братів і сестер, як ховала спечений пиріг, щоб на довше було, як брати по черзі носили куплені батьком черевики, заспокоїлась. «Тепер не боюсь я злих язиків і всіляких пліток, нічого не боюся. От тільки б Дмитрик здоровим виріс. Дай, Боже, щоб усе перемололося, все владналося», - думала Христина. Хіба ж вона могла таке передбачити. Вона думала, що з приходом їх в Іванову оселю, вони принесуть тепло і радість в цю хату. Та не вийшло.

Дмитрик був тихою і спокійною дитиною. Христина відкрила його лице. Великі сірі оченята бігали, невтомно фіксуючи хмари на небі, гілки дерев і невпинне дринчання фірм на дорозі. Кожен новий для нього звук лякав його. Згодом чимось невдоволений, він почав скиглити, намагаючись вирватися з полону.

- Дорогенький ти мій. Кровиночко ти моя! - промовляла Христина, повертаючи йому соску. - Ти вже зовсім великий і не гоже тобі розпускати нюні, тим більше, в присутності незнайомих людей.

Та малий не вгамовувався. Тоді Христина попросила Івана їхати повільніше, а малому дала грудь. Іван був невдоволений і щось бурчав собі під ніс. Він же пропонував залишити Дмитрика вдома, нехай, мовляв, трохи дід з бабою побавляться. Та вона боялася, що він буде плакати.

- І яке ж то тоді буде весілля? - запитувала вона.

- Нічого поплаче, поплаче і заспокоїться, - умовляв Іван.

- Ну й батько у тебе, Дмитрику, готовий тебе закрити вдома і залишити напризволяще, - відказувала Христина. Крім того вона дуже хотіла показати малого своїм батькам, щоб вони побачили, якого вона має орла.

Іван відчував тепер себе правим. Він готовий уже був відчитати Христину, та не насмілився перед людьми.

Пізно ввечері, коли село вже готувалось до нічного відпочинку, вони завернули на батьківський двір.

Минали дну як не важко було Христині, вона ще вірила, що з часом буде краще. І дійсно, деякий час після їхнього весілля в хаті почали відноситися до неї прихильніше. Вона це відчувала і відповідала взаємністю.

Вже відсвяткували Дмитра. Це загальний празник для Конюшок. В цей день в 1889 році відбулося посвячення їхньої церкви. І кожного року цей день відзначається в селі не гірше, ніж Різдво чи Великдень. В їхньому домі тепер це свято стало подвійним, чи навіть потрійним, адже вони мали в хаті двох Дмитрів.

Христина готувалась до свята неабияк. Це був той випадок, коли вона сповна може проявити свої кулінарні здібності. Вона замолоду любила куховарити і пекти. Таких людей особливо полюбляли пани. Вони запрошували служити їх у свій двір. Ще за Польщі мати не раз їй цим погрожувала: «Віддамо в прийми до пана»... Це було після того, як Христина вирішила позмагатися з матірИИю і, складаючи їй конкуренцію, пекла на Великдень свою паску. Всі в хаті в один голос заявили, що Христинина паска смачніша і запашніша. Після цього вона вже помагала куховарити на сусідському весіллі. Мати мріяла, щоб вона навчилася куховарити для панського столу і трохи «набралася паньства». «Може, хоч вона вирветься з цього жебрацтва», - мріяла мати. Та доля розпорядилася інакше, і тепер, пройшовши такі світи і такі школи, вона зможе показати на що здатна. Ще будучи в Німеччині, вона уважно придивлялась до всього, що робила фрау Герта. Привезла з собою легкі формочки для випікання тістечок і ось тепер нарешті вони стануть їй в пригоді.

Приготувала Христина кисле тісто. Розпалила піч. Маючи під руками досить сиру, вона вирішила спекти сирники і тістечка. ПамИИятаючи попередження фрау Герти, вона ретельно розтачала тісто, щоб вироби були одинакові за розмірами. Інакше вони будуть нерівномірно пропікатися. Поформовані тістечка вона змастила яйцем. Свекруха і Гануся лише скоса поглядали, мовляв, що ж то у неї вийде з того.

Тістечка їй вдалися, а от сирник виявився чомусь пересолений.

- Стільки сиру запропастила. Краще б пирогів наварили, - дорікала свекруха.

- Дідько його знає, чому так сталося? Неначе все робила як потрібно, - виправдовувалася Христина.

- Не вмієш, то треба вчитися, - повчала Гануся.

- Хто б там говорив, а ти краще б помовчала, - не втерпіла Христина. - я німцям пекла і все добре було, а тут...

В хаті настала тиша, лише було чути гуркіт сусідської січкарні. Дуже вже неприємно було чути ці слова від Христини. Ніхто такої зухвалості від неї не чекав.

Заскиглив малий, і Христина, витерши руки об подол, поспішила до нього.

Коли малий заспокоївся, взялася все витирати. Образи, стіл, підвіконники, бамбетель, стілець були не тільки з порохами, а й з павутинням. Все це говорило про те, що їх тут рідко коли витирали. Закінчивши з цим, взялася підмітати хату.

Іван з Христиною ніколи не лінувалися і тепер взялися владно ґаздувати. Робили все. Не цуралися жодної роботи. Не празникували в будні, завжди знаходили собі роботу. Тим паче памИИятали, що зИИявилися тут з порожніми руками. Це зобовИИязувало їх до цього. Свекруха, хоча й робила вид, що все сприйняла як належне, одного разу, нагадала Христині, з чим вона переступила поріг хати.

Та Христина не ображалася, а робила все, що бачили її руки. Іноді обділяючи увагою свого маленького Дмитруся. Він вже міг сидіти, щось починав белькотіти і тепер їй трохи було легше. Вона вставала удосвіта разом з Іваном, варила сніданок, а потім варила обід, прала, стелила ліжка... У неї це виходило краще; ніж у Ганусі, як підмітив старий Кардані. Іноді від роботи та недосипання Христина зовсім занепадала. Лице хмурніло, під очима зИИявлялися синці, а неприязнь свекрухи і Ганусі проявлялися все сильніше.

- Я як білка в колесі кручусь цілими днями, іноді ніг не чую під собою, а вони ще й невдоволені, - жалілася Христина Іванові.

- А ти не звертай на все уваги, - порадив Іван.

- Я не можу так, Іване. Я мушу захищати свою честь, і ти повинен мені допомогти.

- Яка ти дурненька, Христино, вони вже й на мене дивляться скоса. То що я маю в криницю скакати? Чи що?

На початку грудня випав великий сніг. Ночами хапав двадцятиградусний мороз і зима все сміливіше вступала в свої права. Сніг тримався до кінця січня, а перед Різдвом, як на замовлення, притрусило новим снігом, від чого Різдвяні свята стали ще радіснішими, особливо для дітвори.

В переддень Різдва вітер стих. В повітрі кружляли рідкі сніжинки. Вони, гойдаючись в повітрі, ніби вибирали місце для падіння. Довкола глибокий сніг і тиша. Тільки гулко віддавалось рипання снігу під чобітьми. В передсвяткові дні всім знаходилася робота. Різдвяний стукіт сокир лунав звідусіль в цей морозний день. Жінки поралися коло кухні, слідкували за піччю аби не згасла, терли мак.

- Цікаво, тату, з якого часу почали святкувати Різдво? - поцікавився Іван, коли вони присіли відпочити.

- Ще з часів цісаря Августа, з першого року Християнської віри, коли сповнилась надія усіх народів на Христове слово, що викликало переворот в людських душах. Та хіба ж можна, навіть сього дня, байдуже сприймати слова Спасителя, сказані ще багато тисячоліть тому: Усі люди - Божі діти, всі вони є вільні. Хай усі народи осяє взаємна любов.

- Та не так усе в житті.

- Це тому, що у нас багато зрадників Христової віри, багато безбожників. Пек їм...

Заготовивши дрова і січку, Іван з батьком, перебравши декілька снопів жита, звИИязали дідуха і поставили його в куті хати під образами, це все символізувало вертеп і ясла з соломою, де народився Ісус Христос. Потім наносили в хату соломи на підлогу. Гануся з Христиною застелили стіл білим випрасованим обрусом, під яким розложили сіно. На кожен кут стола мати поклала по зубчику часнику. Після кожного зубчика промовляючи:

- Щоб лихо минало нашу хату, щоб лихо минало нашу хату...

Поки жінки покривали святковий стіл, Іван з батьком вийшли на двір, щоб зафіксувати перші спалахи Полярної зірки, за давнім звичаєм лише після цього можна сідати за стіл. Піднявши догори голови, вони обзирали небо довкола, шукаючи заповітну зірку. Та даремно. Пелена дрібної паморозі, неначе туман, тихо спадала на землю. Небо від цього було неначе завішане сірою фіранкою. Вдихаючи повітря, вони відчули біль в горлі від різкого охолодження. Мороз брав добряче. Він неначе намагався поскоріше загнати всіх до хати і нікого не випускати на двір. Та це, мабуть, викликало зворотну реакцію, на вулицю все висипали нові й нові юрби людей. Невдовзі почулася музика. Це почали ходити від хати до хати колядники. І полинуло селом:

Во Вефлиємі нині новина:

Пречиста Діва родила Сина...

Кіптяве світло свічки охоплювало хату, чим надавало якоїсь урочистості цьому вечору. Повоєнні злидні не давали можливості приготувати потрібні для Святвечора дванадцять страв, та на столі обовИИязково були пироги з бульби і капусти, борщ, пампушки та компот з сухофруктів.

Мати з Ганусею, як завжди в цей вечір, одягнули святкову одіж, ту в якій щонеділі ходили до церкви, а поверх, щоб було тепліше, одягали сердаки. Христина одягла спідницю, привезену з Німеччини, що подарували їй за хорошу роботу, саме на Різдво. Батько з Іваном уже не мали сил переодягатися, що викликало невдоволення матері:

- Ви б хоч переодягнулися, не гнівили Бога. Комуністи!

- Е... Добре, що руки помили. Ноги вже не носять, а ти, переодягайтеся, - сказав старий, складаючи руки на грудях.

«Отче наш..., нехай святиться ІмИИя Твоє, нехай прийде царство Твоє нехай буде воля Твоя, як на небі, так і на землі..» - молилися всі пошепки.

Закінчивши молитву, батько, за традицією, проголосив святочні побажання:

- Дай Боже, щоб з твоєї ласки ми знову зібралися наступного року всі разом, живі і здорові. Слава тобі, Боже наш, слава.

За цими словами батько поклав кожному в тарілку куті.

- Жаль, що з нами нема сьогодні Михайла та й Юзи. Може, Бог дасть на другий рік зберемося разом, - ніби продовжила сказане мати і заплакала.

- Може, він вже спочиває і ніколи вже не буде разом з нами. Вічна йому памИИять! - батько перехрестився і згодом додав: - А може, ще станеться чудо, як от з Пилипом Малишевським. Його теж уже оплакували батьки, а він ось недавно зголосився з Америки. Пише, що щасливий, що опинився там.

- Я не вірю в це. Наш Михайло не такий, щоб стільки часу не давати про себе знати, - сказала мати, витираючи сльози.

- Яка ти, стара, у мене дурна. Він бозна, де знаходиться, а ти хочеш зразу листа. А може, він у фінському або німецькому полоні, і йому не дають можливості це зробити. Думаю, що скоро ми про все дізнаємося.

Коли закінчилася вечеря, на столі зосталося багато недоїдків. Старий Кардаш попросив усе згорнути у помийне відро і поніс частувати худобу. Він не любив, коли в хаті щось марнується, тим більше в такий важкий час.

Вертався він зі стайні через двір. Настояне морозом повітря швидко розносило вечірні звуки. Зовсім поряд було чути спів колядників. «Напевно, у Моспанових», - подумав старий і зайшов до хати.

- Готуйтесь до зустрічі колядників. Зараз будуть у нас, - попередив він. Колядники не забарилися, і вже під їх вікнами залунала коляда. Тепер тільки й чути було звідусіль це чудесне прадідівське привітання?

- Христос рождається!

- Славімо його!

Різдвяні свята, то надзвичайно велика радість не тільки для дітей, а й усього народу, бо вони символізують у-собі єднання й любов між людьми.

По закінченні свят протягом декількох днів в кожному дворі на городі, щоб попіл сприяв врожаєві, спалювали солому, якою покривали підлогу в хаті. Та цього року врожай невеликий, і стебла видалися короткими, тож ватри були малими.

По Різдві зима швидко пішла на спад, і у всьому все відчутніше було видно наближення весни. Дні ставали довшими й теплішими. Зі стріхи щодня дзюрчала вода. За ніч вона перетворювалась на великі бурульки, які вдень падали із шумом на землю. Тепер, виходячи з хати, чи заходячи в стодолу або стайню, всі підіймали голову на них, щоб не всадила якась в голову. З кожним днем прибавлялося роботи коло хати. Декілька днів вивозили на город гній, білили дерева від зайців, ладнали реманент для роботи в полі. Поля треба буде взяти більше, пропонував батько, якщо москалі дозволять. Адже тепер їх шестеро в хаті.

- Як то тепер будемо жити? - запитав якось Івана батько.

- Та хіба я знаю, - щиро признався Іван. - Та якось воно, тату, буде. Якщо поля буде більше, біди не буде.

Він дійсно не знав, як воно має бути, та хотів, щоб все було краще, йому вже приїлися Христинині скарги на свекруху і сестру. Але подітися було ніде, треба було терпіти.

Одного разу Христина випадково підслухала розмову між матірИИю та Ганусею. Гануся жалілася на долю, а тепер і поготів ні на що краще не могла розраховувати.

- Щось за мною дивно зиркає МарИИян Правденків, - розповідала Гануся.

- А що, хлопець він теж в роках. От тільки з житлом у них скрута. Дома живе сестра із сімИИєю, а у них аж троє діточок, тож де там подітися?

- Ось, бачите, як вони стоять мені на заваді...

Під цим «вони» вона, звичайно, мала на увазі Івана із Христиною. Христинине серце сіпнулося.

- Не було б шкода, коли б хоч після весілля бодай коня або корову пригнали. Де ж я думала, що вони такі бідні. Добре, що хоч невістка роботяща. Усе тямить в господарстві.

- Ой не хваліть, мамо. Яка з неї ґаздиня, коли вона сирника на празник не могла спекти, - відказувала Гануся.

- А може, ти в прийми підеш? Дівці завше легше прижитися.

Гануся аж встала зі злості.

- То ви, мамо, хочете мене позбутися, це вже занадто. Я старша за нього, і весь маєток має бути мій. Хай вони забираються геть. Я ж одна. Невже ви мене не жалієте. - Матір розуміла її злість. Нудиться, переживає Гануся за свою дівочу долю. З кожним роком вона занепадає і, здається, голос у неї іноді сумним.

- Жаліти жалію, Ганусю, але ти сама винна у всьому. Треба було за Василя Берестянного виходити. Це ж було ще до війни. Яких онуків могла биИИм мати. А ти все перебирала, перебирала. Занапастила ти себе, - говорила мати. - Та ти не журися. Дівка ти роботяща, і знайдеться для тебе ще парубок.

- Усі ви винні... Чому ви, мамо, тоді про це не казали? Отож не пуцуйте мене тепер.

- Ти плачеш? - спитала мати, побачивши Ганусю в сльозах. Вона прихилила її голову до себе і почала гладити немов дитину. Вона смиренно сиділа, їй бракувало ніжності і лагідного слова.

Про все почуте Христина розповіла Івану. Він мовчав.

- Чому ти мовчиш? Скажи хоч щось, - просила Христина.

- Викинь дурне з голови, і думай про своє, а це все втрясеться.

- А якщо не втрясеться?

- Ти би їх краще навчила, як зварити з курки чи гуски бульйон по-німецьки, або виварювати білизну так, як тебе вчила фрау Герта...

- Моє слово тут до одного місця, бо я тут не ґаздиня. Ти ж бачиш, що вони ніби бояться підпускати мене до баняків, хоча я й більше ніж вони знаю.

- Ну, ти не кричи, як до дитини. От побачиш, все втрясеться, лише треба трохи переждати, Наберися терпіння, - Іван вийшов з хати. У стодолі батько збирався різати січку. «Ось і свіжа робота є», - подумав Іван і попрямував до стодоли.

Іван крутив січкарню і перед очима бачив заплакане лице Ганусі. «Якби мав де подітися, забрався б геть, сьогодні ж, - міркував він, а на чолі чи то від роботи, чи то від напружених думок швидко виступили краплі поту. Думки знову заносили його в Людвігсбург. - Може, було б й краще залишитися там? або податися світ за очі зі Стефаном до Австралії. Може, австралійська земля була б до нас милосерднішою. Як я завинив перед Христиною. Як там було нам добре. А тут злидні і нестатки здаються нескінченими. А ще прописка, заява про невиїзд, скритий контроль... Кому це потрібно? А там нас ніхто про це не питав. Чи не кріпацтво це?..» - Думки роїлися в Івановій голові.
2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.