.RU
Карта сайта

Проект "Наш Харків" отримав текст від видавництва часопису Березіль церез посередництво Оксани Соловей та Мар" - старонка 34

j

, писати, отже, Sumsjka, Puschkinsjka... Бурµомістр — ним був Семененко — мав сумніви. Чи німці це зрозуміють? Чи це не буде їх пантеличити? За тим, можли­во, стояло невимовлене питання, чи не добачать у цьому навмисного за­плутування простих речей, себто саботажу. Я твердо обстоював Сум­ську вулицю з

j

. Поперше, не було науково давати таку транслітерацію, де одна літера ориµіналу не відтворена. Подруге, без 

j

 втратиться націо­нальна своєрідність форми. Таж треба показати німцям, що вони тут на Україні, а не в Росії. Усе це в мене було страшно щире, тут говорили в мені і науковець і патріот, — і таке ж наївне, як спроба боротьби з озбро­єним німецьким салдатом за портьєру, як моя дитяча спроба взя­ти хабар. Семененка я не переконав, але своїх науково-патріотичних по­зицій не здав і виходив із бурµомістерського кабінету непохитним і незахитаним. Не знаю, чи Семененко радився після того ще з кимне­будь, але таблички згодом з’явилися без 

j

, і це було, безумовно, слушно. Але опортунізм ішов далі. На самих блянках міської управи стояло на­віть не Sumska, а Sumskaja — на всі сто відсотків по-російськи. Щоб нім­ців, які знали дещо російську мову, не дратувати.

Я згадав Семененка. Він був другим бурµомістром міста. Першим був Крамаренко. Про нього я нічого не чув перед тим і ніколи не зустрі­чав­ся з ним за німців. Не знаю також, та й, здається, ніхто з харків’ян не знав, хто і чому зробив його бурµомістром. У цій ролі він тримався кіль­ка місяців, але ці місяці не вийшли поза межі «бичкового періоду». По­тім так само з невідомих причин його заарештували і, як казали, роз­стріляли. Семененко був кандидатом української групи, за спиною якої стояв Володимир Доленко, та про неї далі.

Серед людей, які мені зустрічалися за все моє життя, тільки три ма­ли вдачу й поставу державного діяча: Олександер Семененко, Воло­ди­мир Кубійович і Михайло Вєтухів. Усі інші були або занадто дрібні, або занадто гуманні, або занадто культурні, або занадто хаотичні, себто, в практичній поведінці, анархічні. Державний діяч — це насамперед лю­ди­на бистрого розуму, а далі — людина, що вміє добирати собі спів­ро­біт­ни­ків і підносити осіб, на перший погляд, незначних на стано­вища високої відповідальности і — що, може, ще важливіше — уміє без­жалісно відкидати їх, жертвувати ними, коли того вимагає ситуація, ко­ли вони, добрі в попередній ситуації, не відповідають новій. Так са­мо з культурою — державний діяч тоді на місці, коли має певний мі­німум культурности, але він не повинен бути обтяжений нею і мусить умі­ти розправлятися з культурою так само безоглядно, як з людьми, що стали невідповідними. Він цінить Лювр, але не завагається спалити йо­го. Євген Маланюк гістерично бичував українську степову стихію сва­волі й безладдя і підносив варязьку сталь державної влади. І те і те бу­ло тільки поетичною мрією, безконечно далекою від дійсности. Ті по­тенційні державні мужі, кого я тут назвав, не бичували наших людей «сте­пової вдачі», бо це бичування практично нікуди не веде. Їх треба не бичувати, а владно повести. І незміренно далекі були вони від «ва­рязького» Маланюкового ідеалу, наскрізь вимріяного, фантазійного. Во­ни були

тверезі

, чого тим варягам бракує. Маланюкові «варяги» бу­ли виявом болю людини, що не бачила живих державних мужів. Се­мененко, Кубійович, Вєтухів були відповіддю 20-го сторіччя на цю мрію, звернену в десяте. Але з цих трьох я поставив би на перше міс­це таки Семененка. Кубійовичеві перешкоджали прояви гістерично­сти і — тоді — сваволі, вередування, Вєтухову — риса µешефтярства — не в практичному, психологічному сенсі, я не знаю випадків спекуляції в нього і не думаю, що вони були, але він міг піддаватися комбінацій­ним міркуванням і йому могло бракувати вміння встановити відстань між собою і іншим. У Семененка вся манера поведінки, вся зовніш­ність, уся спокійна манера зверхности створювали віддаль між ним і зу­стрічним. Я можу уявити собі Кубійовича міністром пропаµанди, Вє­тухова — міністром торгівлі або закордонних справ. Семененко нада­вався на ролю президента. Вєтухів не лишив по собі значних спогадів, спо­гади Кубійовича сірі й нецікаві, вони не підносяться понад плетиво дріб­них фактів до образности і узагальнень. Семененко лишив по собі спогади, написані з блиском і синтезою. Але його «Харків, Харків...» говорить дуже мало про нього самого. Це спогади про місто, про зу­стрічі, про добу. Скупо тут про те, як Семененко став бурµомістром. Збираючи відомості з різних розділів, довідуємося, що Семененко був заарештований двічі, що провів у в’язницях Харкова майже три роки: від вересня 1937 року до жовтня 1940. Але спогади не згадують про те, в чому його обвинувачували, і майже не подають про те, як його до­пи­ту­вали. З них не довідаєшся, чому його возили на допити до Києва і чому повернули до харківських тюрем, чому його випустили раз, а піс­ля другого арешту — вдруге. Не сказано, як він уникнув заслання або розстрілу. Тут я згадую про це в зв’язку з його поставою вищого. Мені важко уявити його битим і катованим, нічим серед інших людей, пе­ретворених на ніщо. Але в ті три роки він не міг уникнути такої до­лі. Тільки з факту його випущення можна здогадуватися, що і тоді в ньому лишалося щось із його вищости, щось, що різнило його в очах слідчих від більшости в’язнів. Правда й те, що він був адвокат. Але чи мог­ло це грати якунебудь ролю в ті роки суцільного беззаконня? Я не тільки не можу уявити собі Семененка серед битих і завошивлених арештантів — я не можу собі уявити його навіть неголеним. Він завжди був свіжо й досконало виголений, його комір був бездоганно чистий, кра­ватка пов’язана ідеально посередині. Це особливо впадало в око в за­напащеному Харкові воєнних часів, але воно впадало б в око в уся­кому оточенні, навіть якби доля привела його до президентського па­лацу на Єлисейських полях. При всьому тому він не був на котурнах, він говорив звичайною мовою, міг кинути жарт або лайку.

Моя авдієнція в Семененка в справі німецької транслітерації назв хар­ківських вулиць була єдина. Принагідно я бачив його в міській упра­ві, на вокзалі в день евакуації з Харкова в 1943 році. Я знав тільки з преси, що кілька днів свого життя Семененко таки був президентом України. За майже п’ять хвилин до капітуляції Німеччини, 12 березня 1945 року в Берліні утворився Український національний комітет. На чо­лі його мусів бути військовий, з цивільних на чолі були Семененко і Кубійович. Менше ніж два місяці судилося йому існувати, а діяти в тих обставинах розпаду й розкладу Німеччини майже зовсім не дове­лося. Семененко був твереза людина. Я певний, що він прийняв цю «по­честь» не в надії на повернення до України і не в надії на перемогу Ні­меччини. Ніби висока, а справді смертовбивча фіктивна ця «посада» йо­го була і могла бути тільки ствердженням українськости, чотири ро­ки замовчуваної й топтаної німецькою владою, тільки жест демон­стра­ції невмирущости української ідеї. Ви, німецький уряд, загинете, ти, Німеччино, підеш у руїну, ми стверджуємо Україну, незалежну від вас, нехай тільки духово.

Доля звела мене ще раз з Олександром Платоновичем у Нью-Йорку, ро­ку Божого 1960. Після Німеччини він опинився в Бразилії, звідки ді­стався до Америки. Я тоді був на чолі Української Академії Наук у США, що тулилася в більше ніж скромному приміщенні на 26-й ву­ли­ці в досить неприглядній дільниці міста, — а адреса в Нью-Йорку — ключ до суспільного статусу. Ми подумували про купівлю будинка. Во­лодимир Міяковський знайшов придатний будинок і за не надто ви­соку ціну. Але таких грошей ми не мали, і я боявся залізати в борги. Тут сталася моя з Семененком зустріч, Семененко погодився стати на чолі фундації Академії і таки переконав мене пуститися ва-банк — при­дбати будинок. Часом мені приписують заслугу, що я вивів Акаде­мію на тихі води, ясні зорі, як Мойсей жидів з Єгипту. В дійсності, якби не Олександер Платонович, мабуть, я б не наважився підписати до­говір на купівлю. Заслуга це цілком його, як його заслуга й те, що за короткий час зібрано всі гроші, виплачено борг і закріплено будинок з колонами за Академією. Але тому, що Олександер Платонович і далі хоч-не-хоч відрізнявся від нашої сіроми, вона вирушила в похід на ньо­го, зробила його працю для Академії нестерпною для нього, і він віді­йшов від неї. Здається, це була його остання громадська робота. Якби він був президентом держави, може, хвилі ницости розбивалися б десь під його ногами. В його теперішньому становищі важко було три­ма­тися оподалік від смороду, і виграш був на боці малих людців. Бу­динок Академії стоїть скромним пам’ятником Семененкові, але ніхто не знає про його в цій справі заслуги.

Заступником Семененка в піднімецькій міській управі були М. Сліп­ченко і Олег Куліков. Я їх знав тільки на вигляд, хоч Куліков відіграв ро­лю в моєму житті під час евакуації з Харкова в лютому 1943 року, але без мого про це тоді навіть відома. У міській управі він мав ре­презен­тувати російську меншість населення. Тільки вже геть пізніше, в Аме­риці, зі спогадів тогочасних діячів я довідався, що росіяни (росій­ська дворянська група) намагалися захопити пост бурµомістра в свої ру­ки. Тоді я про це поняття не мав. Якщо це не пізніша фантазія, бу­ло б цікаво знати, як росіянам завдано поразки. Чи тут виявилася якась перевага, давана українцям у німецьких військових колах Харко­ва, протилежно до кіл µестапо, яке найбільше стереглося пробудження укра­їнського націоналізму? Тріюмвірат міської управи — Семененко, Сліпченко, Куліков — правдоподібно, постав унаслідок складних ком­біна­цій і складної гри сил, можливо, в зв’язку з переворотом проти Кра­маренка і розстрілом останнього, та все це тоді пройшло повз мене, я спри­ймав наявне як даність і не намагався бачити сутності поза по­верхнями. Мені допомагав мій стало присутній комплекс другої парти. Це не було програмою, це було незалежне від свідомости, риса мого ха­рак­теру, можна б назвати її інстинктом. Не інстинктом самозбере­ження — це не був тактичний хід, і за ним не було жадних раціональних мір­кувань. Просто це була норма моєї поведінки, про яку так само не ду­маєш, як про те, що ходиш ногами, а кусень хліба береш рукою й несеш до рота.

Із службовців управи, крім мого безпосереднього шефа Ґадзінського та почасти Семененка, я трохи ближче знав лише Оксану Линтварьову. Во­на була секретаркою Семененка, з усіма функціями секретарок від­повідальних осіб — доповідати про приходнів, кого пускати до кабінету, кого ні. Це вона викликала мене на консультацію про назви вулиць латинською абеткою. Один чи два швидкі погляди показали мені, що я її чимсь зацікавив більше, ніж пересічна поява. Кілька разів після то­го ми говорили про се, про те. Виявилося, що з її матір’ю я був до пев­ної міри колеµою — вона працювала в науковій бібліотеці Харків­ського університету. За німців книгозбірня була, природно, нечинна, але вона вважалася її завідувачкою. Оксана Юр’ївна так звалася в упра­ві. Дома вона була Ксенія Ґеорµієвна; мати її була тільки і виключно Ксе­нія Васільєвна Бекарюкова. Говорити по-українськи вона вміла, але звичайно не говорила. Оксана Юр’ївна мала ввійти до мого життя на яких три десятки років, і на цих сторінках вона з’явиться не раз. Та навсправжки ця історія почнеться в день евакуації з Харкова, 6 лютого 1943-го. Тут лише кілька вступних уваг, дарма що й про них я здебільша довідався пізніше.

З боку матері Оксана Юр’ївна була дикої, непогамованої татарської крови. Вона вміла кидатися на людей і вміла кидати їх. Тоді було їй ко­ло 33 років, вона мала двох синів від двох чоловіків. Старший Лесь від Ткаля, молодший Олежка від Левка Ковальова, одного з провідних бо­ротьбістів, колись члена Центральної Ради, пізніше в керівництві хар­ківського свіжонародженого радіо, де вона, бувши друкаркою-секре­таркою, з ним і познайомилася. Ковальова заарештовано й заслано десь 1933 року. Тікаючи від переслідувань, Оксана Юр’ївна опинилася аж у Челябінську і тільки недовго перед початком війни повернулася до Харкова. Батько її Ґеорµій Линтварьов на той час уже помер, але він жив у її пам’яті певніше й цупкіше, ніж її мати, що була з нею. Судячи з прізвища, він був українського роду, але він був беззастережно ро­сійської культури. У їхньому маєтку десь на Харківщині бували росій­ські письменники, і найбільшою гордістю дочки були відвідини маєтку Че­ховим і згадка про це в якомусь листі Чехова. Від дворянської спад­щи­ни була в Оксани Юр’ївни культура й культ російського слова, яких вона ніколи не зреклася. Але, як багатьох інших, у роки україні­зації її захопила нова хвиля. Не сумніваюся, що щиро, але без такої по­тужности, що відірвала б її від речей російських. Не тільки обидва її чоловіки, як і пізніший третій, з яким вона одружилася вже в Америці, бу­ли українці не лише з походження, але й з переконання й діяльности. «Теорію боротьби двох культур» засуджувано офіційно в двадцятих ро­ках. Але в душі молодшої Линтварьової ця боротьба точилася кілька десятків років і, нарешті, закінчилася перемогою російської аж десь коло 1980 року. Оповідатиму про це при кожній нагоді в спогадах про даль­ші роки й події. Тоді, 1942—1943 року, в міській управі я про все це ще не знав, але вже бачив риси вдачі в поведінці: здатність до лег­кого засуду, жвавість реакцій, глузливу посмішку презирливо стиснених вуст, самовпевнений розмах густих брів, уміння зневажливо обривати співрозмовників, інтонацію «а-моє-зверху». Але до мене вона ставилася опікунчо і справді не раз мені допомагала в практичних спра­вах. Я імпонував їй серед, може, чого іншого своєю безпорадністю в багатьох практичних справах. Зрештою, мали ми спільні риси і в пе­ред­революційному суспільному статусі, хоч вона була з маєткового, а я з службового дворянства.

Крім міської управи, в піднімецькому Харкові діяли ще управи по­одиноких районів міста і, розгорнувшися з первісного відділу міської упра­ви в окрему одиницю, обласна земельна управа — найпридатніша уста­нова, бо через неї йшли до міста ті скупі харчі, що їх можна було ви­добути з сіл. Але я з тими установами контакту не мав, а голову зе­мельної управи Михайла Вєтухова вперше зустрів чи не в день еваку­ації. Але створилася в Харкові ще одна інституція, вже не адміністра­тив­ного, а суто громадського характеру — «Просвіта». Ті інші установи тво­рилися як прибудівлі до німецької військової влади — «Просвіта» ви­никла як щось окреме. Міські управи були в усіх окупованих німцями містах — харківська «Просвіта» була унікальна. Принаймні до мене не дійшли чутки про «Просвіти» в інших місцевостях. Може викликати здивовання, що саме в Харкові, де діяв і писав Микола Хвильовий, що так злісно глузував з «Просвіт», мовляв, перед Україною вибір — або Европа, або «Просвіта», — в Харкові, де і традиція старої «Просвіти» не була сильною, постала організація під такою назвою. Але тут саме ви­пи­на­ється характеристичний факт: засновниками «Просвіти», як і ке­рівниками післякрамаренківської управи, були не ті, хто виріс уже в пореволюційні, радянські роки, — як я і люди мого покоління, — а недо­знищені діячі років Визвольних змагань. У міській управі це був Семененко. «Просвіту» створив Василь Дубровський. За обома стояв Володимир Доленко. Це люди народжені в вісімдесятих — дев’яностих ро­ках минулого століття, люди, що активно діяли в роках 1917—1920. До­дам ще Олександра Івановича Попова, що став тепер душею відро­дже­ної Української Автокефальної Церкви. Люди мого покоління розучилися бути організаторами, з них виховано виконавців. Вони звикли вже до того, що інші організують, що директиви «спускають» зго­ри. Недобитки попереднього покоління пройшли всі через ув’яз­нення (тоді кари не були ще такі люті, здебільшого ці люди потрапляли до тюрми в другій половині двадцятих років, діставали п’ять, рідко де­сять років, але потім дехто уникнув повторного арешту й зацілів), але вони не втратили здатности до ініціятиви й самостійної діяльности. Тепер вони ставали на чолі нових інституцій не лише тому, що були здіб­ні — здібні люди були й серед пізнішого покоління, — а тому, що знали з власного досвіду інший світ, світ відповідальности людини за се­бе і за своїх однодумців.

«Просвіта» не була ні заборонена, ні дозволена. Якби Харків доче­кав­ся німецької цивільної влади, її б заборонили, і не знати, яка доля че­кала б організаторів і вчасників. Але ця проблема для мене тоді не сто­яла. Я був певний, що, коли організація існує, значить, має дозвіл. Але Василь Васильович Дубровський з досвідом давніх років і потім за­слання знав, що бувають часи, коли право не дають, а беруть. Він став організатором харківської «Просвіти». У голодному, замерзлому Харкові набрала «Просвіта» своєрідних рис. Мала б вона бути освітнім центром. До певної міри вона й була. Але книгозбірні вона не мала, і в тих обставинах не було змоги її розбудовувати. Часом потрапляли з заходу поодинокі брошури, летючки, попит на них був величезний. Звід­кись прийшли на продаж великого розміру портрети на папері укра­їн­сь­ких державних діячів. Я купив Михайла Грушевського, Петлю­ру, Мазепу — і був це справді день щастя, коли я розвісив їх на стінах на­шої кімнати і «Саламандрі». Була в «Просвіті» панахида пам’яті Петлюри, але без промов. Промови, одначе, були в день роковин ак­тів державности 1918 року. У «Просвіті» я вперше в житті почув спів «Ще не вмерла Україна», і серце мені заходилося в припливі щастя.

Але в тогочасних обставинах «Просвіта» мусіла взяти на себе турботу про втримання своїх членів при житті. Ніколи не спромоглася вона за­безпечити їх харчем. Але раз-по-раз щось перепадало і тоді розподіля­лося між членами. Перепадало від Земельної управи, яку очолював Ми­хайло Вєтухів, а то довозили щось від місцевих управ сільських ра­йонів, таких, як Мерефа або Валки. У найгіршу першу зиму найчасті­ше був це продукт, що його в нормальні часи люди не їдять, — кляйстер з казеїну, пишно-бучно називаний киселем, пізніше траплялися постав­ки крупів і навіть — винятково — борошна. Мені «Просвіта» врятувала жит­тя мішком соняшникового насіння. Це було в тій другій, найгіршій по­ловині першої зими, коли я ще праці не мав жадної, а «Нова Україна» не друкувала мене за небажання слухатися наказу писати не «больше­виць­кий», а «жидо-большевицький». Я вже зовсім був охляв, подорож з Римарської на Садово-Куликівську, де містилася «Просвіта», ставала для мене проблемою. Я думаю, що без того соняшникового насіння я б не вижив.

Восени 1942 року я дістав у «Просвіті» викладовську працю. Це бу­ло вперше після кінця університетських лекцій у червні 1941 року, п’ятнадцятимісячна перерва. І було це, поза всяким сумнівом, дією неле­µальною, бо шкільництво в Харкові було під забороною, а на ви­щому від початкової школи рівні — й поготів. Молодики віку вищих кляс десятирічки мусіли байдикувати й лишатися без освіти. Більшість з них влада вивозила на працю до Німеччини, але були такі, що змогли ви­крутитися, переважно діти людей, причетних до адміністрації. Мені до­ручили викладати їм українську мову, і це були щасливі години для мене, а, либонь, і для декого з них. Довго це не тривало — фронт за­ламався під Сталінµрадом, місто було повне італійських вояків, що в подертих шинелях, брудні, відкривши фронт червоним (хто знає, як би похід німців на Волгу закінчився, якби не цей героїчний учинок іта­лійського союзника, — тепер радянські джерела про це не згадують, усе приписане героїзмові радянського війська), давали лататиґ пішечком по морозу від Поволжя до Альп і кричали «Гітлер капут», «війна кінець». Може, зо два місяці тільки й потривало наше навчання. Було тих моїх уч­нів з півтора десятка. Декого я від того часу забув, декого нагадала не так наука, як їхня трагічна смерть незабаром, — Славко Міщенко, Та­рас Соловей зовсім ще хлопчаками незабаром загинули в обороні Га­личини під Бродами, хто знав тоді, що їм судилося жити менше, ніж два роки. З деким я геть пізніше зустрівся в Америці — два брати Ва­лентин і Тарас Кохни, а ще з одним з найздібніших — сином Оле­ксандра Івановича Попова, чорнявим і тендітним Юрком, що в Амери­ці, розчарований, відійшов від життя, постригшися в ченці, і за кілька років і зовсім покинув цей грішний світ. Всеволод (Сєва) Герасимувич, най­наполегливіший з усіх у своїх питаннях до мене, пробив собі дорогу до високої освіти, що в медичній професії нелегко в Америці, але теж по­мер ще не старим. Моїм улюбленцем був Євген Гаран, що пробував се­бе в легких фейлетонах-нарисах, коротких, стислих, іронічних і пуан­тованих, але не мав ні впертости, ні, мабуть, і умов в Австралії, щоб стати в літературі й журналістиці не дилетантом, а майстром. Так чи так, тоді все це було молоде, повне надій і життьової сили, викладати їм було приємно і з обох боків щиро й дружньо, хоч сам курс був шкіль­ного типу і не міг бути дуже ориµінальним.

Світ дорослих, що гуртувався навколо «Просвіти» або навіть тво­рив її, був нею, — ясна річ, не міг бути таким до задерикуватости пов­ним життя, але він був, може, за засадою contra spem spero теж опти­містичним, повним горіння і нечуваної щирости. Німецький гніт не міг не відчуватися, але це був гніт збоку. Ясний був вододіл — ми і вони, і ці вони були чужа й стороння сила. Не вимагалося вдавати, що ми — частина його, не треба було кривити душею, грати в «на­шість» — може, найгірша риса радянської системи. І люди ці були від­мінні від тих, з ким життя зводило перед тим у стінах університету чи УКІЖу, і навіть ті малі числом, що були знайомі звідти, тут поводи­лися інакше і справді були інакші. Таким був Юрій Гаврилович Блохин-Бой­ко, дав­ніше мій колеµа з УКІЖу, історик української літератури. Та­ким був і Павло Йосипович Петренко, якого я, правда, перед тим не знав, бо його заарештували й заслали перед початком моєї високо­шкіль­ної кар’єри, але з такої самої українознавчо-літературної верстви ін­те­лі­µенції. Наші шляхи були близькі, але не однакові перед «Просві­тою», а стали ще відміннішими після неї. Належачи до старшого дещо по­ко­ління, вони обидва зазнали переслідувань, від яких мене вберегла вій­на: Бойка звільняли з праці й літепло відновляли, Петренко побував і на засланні. Не збігалися й темпераменти. Блохин був посидющіший, Пе­трен­ко більш творчий і ориµінальний. Його книжки про Квітку-Основ’яненка й Марка Вовчка були, як на радянські умови, вдумливі і вільні від трафарету. Після «Просвіти» Бойко йшов разом з націоналі­стич­ним рухом в його так званому мельниківському відламі, і явища лі­тератури трактував у досить ортордоксальному дусі. Він просунувся на керівні позиції в еміµраційній так званій політиці, а в науці зумів по­сісти певні позиції в німецькому університетському естаблішменті, хоч серед німецьких науковців не користався високим авторитетом. Поскільки мої позиції були далекі від ортодоксально-націоналістичних, раз йому навіть довелося виступити проти мене (в зв’язку з творчістю Олени Теліги), але особисті стосунки наші від цього не перервалися. Не так пішов Петренко. Його самостійне й дещо бунтарське мислення не дозволило йому пристати до жадного еміµраційного політичного угру­повання, а надто націоналістичного. Я, в мої львівські роки, зазнав впли­вів донцовської ідеології. Особливо це позначилося на моїй статті про Юрія Клена, який і сам писав у тому ж дусі, сказати б, «вісників­ства». Павло Йосипович прислав мені нищівного листа, і я визнав йо­му повну рацію. До мене не раз потому зверталися, просячи дозволу передрукувати статтю, але я цього не давав. Петренкова критика моєї статті била ще й в іншу точку: проти критики, що надто ототожнює себе з її об’єктом, з розгляданим письменником. Та це вже діялося дов­го після Харкова і після кінця війни. Тоді й сам Павло Йосипович ви­дав свою останню книжку, про Миколу Хвильового: «Трагедія Ми­коли Хвильового». Вийшла вона під псевдонімом Я. Ган, не знаю, чи з уваги на політичну ситуацію в окупованій Німеччині, де нишпорили ра­дянські репатріятори, чи тому, що вже тоді автор не мав охоти ви­ступати як один з діячів еміµрації. Опинившися в Америці, в далекому від культури Міннеаполісі, Петренко остаточно відійшов від будь-якої діяльности, його апатія невдовзі поширилася з еміµраційних справ на життя взагалі. Це не був активний, войовничий песимізм, що про­паµує сам себе, мабуть, це не була філософія, а просто втома від того, що російський поет назвав «жизни мышья беготня». Він і листи перестав пи­сати, а може, й читати. Це було в нього ніби друге заслання, перше він відбув 1934—1939-го в Ухт-Печорському таборі лісорубом. Тільки пер­ше було примусове, а друге наче добровільне. Тільки чи справді зо­всім добровільне? Його смерть прийшла не скоро, але для його ко­лишніх друзів перехід від нидіння в апатії до смерти здався непоміт­ним і природним. А пройшов він, як оповідали свідки, через — ніби сим­волічно — стадію параліча, коли родині важко було підіймати чи пе­ре­вертати обважніле тіло. Хто скаже, чий шлях — Блохина чи Пе­трен­ка — був виправданіший?

У «Просвіті» Блохин і Петренко були гостями, я був теж гостем, хоч і частішим. За короткий відрізок часу від ранку до поліційної години там зустрічалося чимало гостей. Це був загальноміський клюб, для ба­гатьох принадніший від власного дому. Точилися розмови, обмін нови­на­ми, скарги на тягар воєнного та ще й прифронтового життя, відбува­лися сподівані й несподівані зустрічі, сперечання на літературні й світо­глядні теми. Кожний був там у гостях і знав, що гості вітані. Хоч харчі бу­ли дозарізу потрібні, не вони були головною принадою. З гостей зга­даю ще часту — Платоніду Володимирівну Хоткевич, давніше дружи­ну Гната Хоткевича. Із сліпучо чорним волоссям і такими ж очима, слі­дами, може, ще недавньої краси, вона кидалася на кожного, з ким могла говорити, особливо про Гната Мартиновича. Вона хотіла б до­віда­ти­ся, чи він ще живий, чи загинув на засланні. Ми знали про це рівно стільки, як вона, — себто нічого, — але це не перешкоджало їй знов і знов відкривати цю тему. У своїх пізніших мандрах на Захід во­на, як і Зінаїда Троян, але пізніше, дісталася до Праги, але не далі. Сім­десяті роки застали її на Україні, на праці в літературно-меморіяль­но­му музеї на Гуцульщині, в Криворівні. Там вона і померла 1976 року. Як минуло її життя між харківською «Просвітою» й Криворівнею, не знаю. Покутувала вона свої просвітянські гріхи слідами Гната Мар­ти­но­вича чи одразу подаровано їх їй по війні?

Господарі «Просвіти» не випинали й не накидали себе. Хоч я був до­сить частий гість, я навіть не всіх їх знав. Згадаю тихим словом тих, ко­го запам’ятав. Уже згадано: засновником і головою «Просвіти» був Ва­силь Васильович Дубровський, історик, орієнталіст і дуже виразно чер­нігівець. Це першим упадало в око чи, точніше сказати, в ухо — ви­мова ненаголошеного 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.