.RU
Карта сайта

Головний редактор газети «Гарт»(Чернігів), лауреат Шевченківської премії; Володимир Загорій - старонка 13

.



Вилітали вранці. Падав сухий травневий сніг, висріблюючи чорну «черепаху», біля якої Гайдука чекав Невінчаний. Григорій змерз у своєму парадному темно-зеленому мундирі ВІРУ й тому витанцьовував на бетонному посадковому майданчику, де стояли бойові гелікоптери та винищувачі вертикального злету з охорони гетьмана. Вони зайняли пасажирські місця в «черепасі»: це була п'ятимісна невеличка машина, не призначена для ведення бойових дій, хоча й несла на собі озброєння — чотири ракети «повітря-земля», два кулемети й одна авіаційна 22 мм гармата.

Пілот-водій і бортмеханік «черепахи» вивчали комп'ютерну карту маршруту й перевіряли системи управління. Всередині було тепло, і Невінчаний скинув френч. Під лівою пахвою в кобурі стирчав нерозлучний супутник Григорія — пістолет-кулемет Мікро TAR-22.

Гайдук вперше бачив німецьку «черепаху» виробництва концерну BMW: добра компоновка внутрішнього простору, VIP-івській комфорт, німецький педантизм у всіх деталях. Американські бойові та поліцейські «черепахи» були набагато потужніші й краще озброєні. Гайдук пам'ятав своє враження, коли вперше у випробувальному центрі фірми "Raytheon" у Канзасі побачив FAV-TI (Flying Armored Vehicle-Turtle I) — велику літаючу тарілку, схожу на черепаху, непроникно-чорну, без видимих ілюмінаторів та ознак зброї.

Ця загадковість і непроникність зачаровували. Спочатку американці піддали випробуванням захисні властивості «черепахи»: на полігоні тарілка була обстріляна з гармат та протитанкових ракетних комплексів. «Черепаха» сховалася за завісою потужних вибухів, які, здавалося, розкололи її, як крихку яєчну шкаралупу. Але коли фонтани землі впали, а дим розвіявся, всі, хто був на випробуваннях, побачили чорний силует неушкодженого бойового літального апарата.

Гайдуку була надана честь спостерігати таємні випробування тільки тому, що він запропонував американцям бартер: постачання принципово нових водно-водневих потужних двигунів компанії «Січ-Мотор» з Запоріжжя взамін за передачу Збройним Силам України кількох «черепах». Це була взаємовигідна орорудка, яку санкціонували особисто гетьман Махун і президент Ван Лі: як колишній танкіст, гетьман з захопленням переглянув документальний стереофільм про техніко-тактичні та бойові якості «черепах», які стали новим стрибком в гонці озброєнь, поєднуючи характеристики танка, бронетранспортера, гелікоптера та машини-амфібії. Махун з завмиранням серця й жалістю (що не йому доведеться воювати на цих машинах) спостерігав, як «черепахи» стрімко летять над землею на висоті одного-двох метрів, злітають при потребі на висоту 20 — 50 метрів, ведуть інтенсивний знищувальний вогонь, прориваючи оборону противника і сіючи паніку в його тилах і центрах управління. Гетьман повністю схвалив оборудку Гайдука і присвоїв йому звання полковника. Це був 2070 рік. Уже перші п'ять бойових «черепах», перекинутих з європейських баз Конфедерації до Києва, спричинили злам у війні України з ЕнРосом: після ударів «черепах» у районі Вишгорода, коли була знищена резервна Добровольча армія ЕнРосу ім. генерала А.Денікіна, російська корпорація почала евакуацію своїх військ з Києва, Житомира та Хмельницького.

«Черепаха», в якій сиділи Гайдук і Невінчаний, летіла на невеличкій висоті над Десною, до берегів якої тулилися засипані снігом низькорослі ялинки — наче наближалося Різдво. «Якщо немає Воскресіння — отже, немає Різдва?» — запитав сам себе Гайдук і переніс думки до «Ланкастера-27», згадавши, як вони летіли низько над Атлантичним океаном, відстрілюючись від БОП «Каракорум». Здалося, що пройшла вічність відтоді. Потім чомусь він згадав теплу руку Божени на своєму стегні і відчув запах її стриженого волосся.

— У мене прохання до вас, Григорію Івановичу. Дізнайтеся, що з тією дівчиною... Боженою. Тією, що на фотографії. Я дам вам її координати.

— Слухаюсь. — Григорій побоявся двозначно посміхнутися.

Далі летіли мовчки. Пілот вів переговори з командуванням підрозділу зенітних ракет, що стояли на кордоні володінь Басманова, і потім — з контрольною вежею аеродрому, прохаючи дати згоду на посадку. На майданчику, де приземлилася машина, їх зустріла група озброєних опричників Басманова: на них були хутряні вовчі сірі шапки — голови з оскаленими пащеками й довгі чорні кафтани, перевинуті широкими червоними пасами, в руках — автомати ІЖ-107 з потужними підствольними гранатометами, за плечима стирчали стилізовані під мітли антени космічного зв'язку.

Старший опричник з відрізаним носом, глянувши на Невінчаного, прогундосив:

— Етот хохол останєца тут.

— Ні, — сказав твердо Гайдук. — Або він іде зі мною, або я відлітаю назад.

Старший підніс долоню до рота (Гайдук побачив, що пальці в нього відрубані), перекинувся кількома словами з кимось й неохоче погодився. Гостей всадовили у візок для пересування гравців у гольф, старший сів за кермо, інші опричники побігли поруч, важко дихаючи. Гайдук подумав, що збоку це виглядає, ніби зголодніла вовча зграя женеться за здобиччю. їхали центральною алеєю, оточеною з обох боків білими ніжними берізками, чорні мітки на корі яких були схожі на сумні очі страждальців, які упокоїлися в цій бідній землі.

Перед палацом Басманова — велетенською сорокап'ятиповерховою спорудою з колонами, вежами й шпилями у стилі московських висотних будинків 50-х років минулого століття — побачили монумент Івана Грозного. Монумент був постмодерністський — веселий, розмальований у різні яскраві кольори, наче собор Василя Блаженного на Красній площі у Москві: цар у шапці Мономаха, обличчя жовте з червоними рум'янцями (якраз на сьогоднішній морозець), борода чорна. Государ радісно всміхався. На ньому був смугастий червоно-чорно-зелений каптан, а в руках він тримав сокиру, обмазану яскраво-червоною фарбою, лезо сокири врубалося у плаху, темно-червону від загуслої крові. І тільки вовки, що кільцем оточували государя та плаху, піднявши вгору голови, були зловісно сірі, кольору солдатських шинелей. Якраз визирнуло сонце, і монумент заіскрився, заграв усіма барвами. «Чи це не мара? — подумав Гайдук — Чи був я ще недавно у Вашінгтоні, де цвіте біло-рожева сакура? Чого я повернувся сюди, в цей осоружний край скажених вовків?».

У величезному вестибюлі палацу, оздобленому рожевим італійським мармуром і теракотового кольору китайським коштовним камінням, їх зустрів дворецький з білою перукою на голові, в золотистому камзолі та білих панчохах й венеційських, на підборах, черевиках з рожевими бантами.

— Єго сіятельство прімєт вас in ten minutes. He's praying now.

— Great,— погодився Гайдук.

Поки вони чекали, піаніст, що грав на білому роялі, та арфістка втішали їхній слух музикою з «Лебединого озера».

Пролунав мелодійний дзвінок, і дворецький занепокоєно глянув на Невінчаного:

— I'm sorry, but screening has shown, that this man has the gun... You have to leave your gun, — звернувся він до Невінчаного.

Григорій, який не знав жодної мови, крім української, подивився на Гайдука.

— Доведеться залишити зброю, — переклав той.

Та нізащо. Вони ще зіпсують щось. Я краще побуду тут. їй-богу, Ігоре Петровичу. Ви самі з Басмановим розмовляйте. Мені не треба. Менше знаєш — краще спиш, бляха-муха.

— Гаразд, залишайтесь, — Гайдук пішов слідом за дворецьким, який кокетливо відставив убік пальчики й похитував стегнами, наче повія.

Басманов прийняв Гайдука у сліпуче білому, мармуровому з золотом круглому залі, який містився під головною баштою палацу: згори, з висоти сорока п'яти поверхів, лилося світло, либонь штучне, яке наповнювало простір блакитняво-сонячним серпанком.

Басманов сидів на високому золотому різьбленому троні, прикрашеному темно-червоними рубінами. Під троном, біля ніг Басманова сидів на сходинці отрок років десяти з золотим вінцем на голові, у гаряче-жовтій футболці з написом "Dzengiz-Saraj", картатих шотландських штанцях і кросівках "Nike". Сам Басманов виявився величним кістлявим старцем з довгою сивою бородою й сивими патлами, що вибивалися з-під високої бобрової боярської шапки; був у білій одежі, у правій руці тримав довгий посох-сокиру: голову відрубати було б важко, але пальці — цілком можливо.

Дворецький вказав Гайдукові місце для аудієнції — у двох метрах від трону. Згідно з протоколом, Гайдук похилив шанобливо голову й сказав:

— Дякую, ваша світлосте, за честь бути тут...

— Варрава, прінєсі кресло гостю, — наказав Басманов. — Ви сідайте, не треба стояти, — звернувся до Гайдука українською мовою, тільки трохи дивною, яка скоріше нагадувала білоруську; це звучало так: «Ві сідайте, не треба стояті. Радій вас бачіті». Хоча, можливо, це був особливий чернігівський мовний варіант.

— Я хотів з вами познайомитись, — хрипким басом завзятого курця продовжував Басманов, — бо мав причетність до вашого призначення. Гетьман дуже просив, щоб я погодився з вашою кандидатурою... Це був компроміс, бо я рекомендував гетьману призначити Руслана Фощенка на посаду міністра закордонних справ. А гетьман вагався.

— Дякую за підтримку, — знову чемно схилив голову Гайдук.

— Я багато чув про вас, — сказав Басманов, пильно вдивляючись в Гайдука. Погляд був колький, вицвілі очі боярина ховалися за сивими бровами, але Гайдук, намагаючись не відводити погляду від Басманова, відчув тривожне випромінювання, що йшло від цієї людини, наче від зголоднілого вовка, який шукає собі поживу. — Мені здається, що ви людина раціональна, не піддаєтеся цим облудним теоріям існування окремого українського народу. Це — мотлох двадцятого віку, всі ці ідеї Леніна і Вудро Вілсона про самовизначення націй.

Гайдук мовчки слухав Басманова.

— Буду відвертий, — Басманов знову кинув на Гайдука гострий погляд. — Надходить час великих історичних рішень. Махун надто старий і дурний, щоб це зрозуміти. Він ще грається в Україну, оточив себе ідіотськими декораціями патріархального минулого, не розуміючи, що України вже немає. Всі гетьмани, всі президенти, всі правителі України були зрадниками. Чому? Тому що ідея самої України була зрадницькою від самого початку до кінця. Україна — це міф, це вигадка сепаратистів, це витвір польських, Ватиканських, німецьких і американських агентів — для того, щоб роз'єднати, принизити великоросійський народ. І ми повинні покінчити («повінні покінчіть») з цією історичною несправедливістю. Від вас буде багато чого залежати... Ви це розумієте ?

— Боюсь, ви перебільшуєте мої можливості, — смиренно мовив Гайдук. — Я людина нова, недосвідчена.

— Це — Ніколка, — не звертаючи уваги на слова Гайдука, Басманов нахилився до хлопчика, заглибленого в комп'ютерну гру. — Він буде російським царем Ніколаєм Третім. Правда, Ніколка?

— Правда, — впевнено відповів хлопчик, не відриваючись від екрана. — Данціг — це російське місто?

— Звичайно, — сказав, подумавши, Басманов, і знову повернувся до своєї улюбленої теми:

— Які уроки дало нам двадцять перше століття? Урок перший: всі форми національної державності часів вісімнадцятого століття виявилися нежиттєспроможними. Національні держави вмирають на наших очах. Подивіться на Францію, Іспанію, Німеччину. Хто виживає? Великі імперії — безнаціональні, не поділені на етнічні клаптики. Ви жили в Америці. Хіба ви не бачили, що вона стала однією з провідних країн світу завдяки імперському формату, де всі — незалежно від національності й релігії — американці. Так само Китай, Індія... Росія, Україна, Білорусь і Казахстан мають шанс вижити, тільки створивши потужну слов'янсько-тюркську імперію. Чорна Орда дає нам такий шанс. Імперія, яка примусить здригнутися світ від своєї сили і величі.

Басманов помовчав трохи, доторкнувшись до тонкої дитячої шийки майбутнього російського царя, і продовжив:

— Урок другий: в двадцять першому столітті кардинально змінилися самі люди. Це справді

новолюди,

як їх зараз називають деякі теоретики. Все більша і більша маса людей підтримує сформульовані мною принципи Чотирьох Свобод. Це принципи імперії — найвищої форми державності. Це принципи державних людей — чесних, дисциплінованих, вільних і відповідальних громадян. Тому я закликаю вас добре подумати і ухвалити рішення покінчити з Україною, то більше, що вона і сама вже майже зникла з карти Європи. Напередодні саміту Союзу держав Чорної Орди в Батий-граді ми повинні прийняти історичний акт про ліквідацію так званого українського народу і так званої української держави. В нас буде інша держава та інший — єдиний російський — нарід. ЄДРОН.

Басманов тричі підняв і опустив посох. Гайдуку здалося, що у верхній частині башти злетіли голуби, наполохані різким стуком.

— А що буде з легально обраним гетьманом? — наївно запитав Гайдук.

— Гетьмана призначав Ареопаг, тобто я. Ваше завдання — підготувати гетьмана до невблаганної заміни. Ви людина розумна, і я сподіваюсь, що знайдете гідний вихід. Від цього залежить ваше майбутнє. Якщо зробите правильний вибір — вам буде забезпечена блискуча кар'єра в новій Імперії. До речі, хто за національністю ваші батьки?

— Мати — полька, батько — українець.

— Який же він українець, коли в його родоводі — ми перевірили це — повнісінько росіян, є євреї, литовці.

— Він уважав себе українцем.

— А я вважаю себе монголом, — гнівно стукнув посохом Басманов. — Ми всі єдиний нарід, пам'ятайте це.

Біля Гайдука виник дворецький, даючи знак, що аудієнція скінчилась.

Гайдук схилився перед Басмановим у глибокому поклоні й почав задкувати, як навчив його дворецький. І почув тихий, як стогін, голос Басманова. Звів очі й зустрівся з поглядом старого боярина, повним страждання.

— Якби ви знали, як вони мене били... Тепер болять усі кістки...

— Хто... хто бив? — не зрозумів Гайдук.

— Опера, в сталінградській тюрмі. А я молодий був, мені хотілось на волю. — По запалих щоках Басманова котилися сльози. — Я хотів скуштувати манної каші з маслом... Ви ідіть, ідіть. Знаєте, що таке щастя? Коли мама годує манною кашею з маслом. Я на вас сподіваюся.

Гайдуку ще довго чувся за спиною шелест старечого голосу, тільки слів не можна було розібрати.

По дорозі Григорій Невінчаний захоплено розповідав Гайдуку, як опричники завели його до тренувального залу для гладіаторів, де богатирі Басманова, озброєні невеличкими щитами, завбільшки з тенісну ракетку, і короткими ножами, билися з товстим бурим ведмедем, який ледве не загриз на смерть молодого бійця, але ведмедя швидко нейтралізували пострілом снодійного. Бляха-муха.

Гайдук мовчав, перебуваючи в похмурих роздумах, розуміючи, що його — поза власною волею — роблять заручником у глобальній і від того ще страшнішій і небезпечнішій грі. Її учасники — Гетьман, Басманов, Мережко, Фрідман, Стенлі Фішер, Фощенко, Ендрю Ван Лі та багато інших — вже зробили свої ставки і тепер намагаються перетягти на свій бік, примусити його, Гайдука, виконувати 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.