.RU
Карта сайта

Видання 2-ге, доповнене - старонка 14

Так, нічого втішного, - говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупинилися на обличчі брата.

- Філіппе!

- Мігель!

Старий Антоніо бачить, як сини його впали один до одного в обійми. Його сини, його кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце.

Мігель показує на батька і Філіппе кидається до нього...

Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові пов’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс із собою страшну звістку...

Мігель перехоплює напружений, очікувальний погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.

- Вибачте, сеньйоре доктор!

- Я слухаю тебе, Мігелю.

Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так, Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив суденце...

Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.

- Мулатка Мерфі розповіла мені, що до сеньйори заходив якийсь індіанець, - каже Мігель. - Напевно, її друг, її посланець.

- Її друг, ти правду кажеш, Мігелю, - монотонно, з вимученим спокоєм мовить доктор Коельо.

- Мулатка Мерфі не знає, куди пішов індіанець. Він зник безслідно. Він дуже боявся зустрітися з поліцією...

- Він мусив боятися поліції, Мігелю. Що ж далі?

Мігелеві більше нічого говорити, він мовчить, ловить у собі якісь думки, переступає з ноги на ногу і враз, посміхнувшись, каже:

- Я бачив сьогодні вранці людей сеньйора Крутояра. Вони лагодяться вирушати в дорогу. Чув, що мають намір мандрувати в глибину сельви.

Доктор Коельо дякує Мігелю. Потім відводить убік Філіппе Россаріо, і вони, такі несхожі один на одного - могутньоплечий робітник і старенький з борідкою клинцем доктор - зважують останні новини і шукають остаточних погоджених рішень.

- Очевидно, сигнал, якого ви так чекали, прибув, - каже доктор Коельо.

- Так, чекали ми і, сподіваюся, ви теж, сеньйоре доктор, - промовляє трохи дражливо Філіппе Россаріо. - Отже, скоро будемо виступати. Коли почнуться дії і підніметься народ, наші суперечки з вами відпадуть самі собою.

- Можливо, Філіппе, хоча я хотів би ще раз просити вас про обережність...

Філіппе Россаріо дружньо обнімає старенького доктора за плечі.

- Мила ви людина, у нас є план, конкретний план, і я хочу, щоб це був і план вашого загону, план вашого серця. Нагадаю вам: до нас поспішають політичні діячі, що довгі роки перебували за кордоном. На чолі їх стоїть син славнозвісного генерала Матаразо - Феліче Матаразо. Феліче прибуде морем, на шхуні, з загоном волонтерів, вони висадяться на березі. І тоді ми даємо сигнал для загального виступу...

- Даруйте, ви знову про повстання? - викривив вуста доктор.

- Ні, спершу ми закличемо народ до загального політичного страйку. На вулиці вийдуть мільйони. Народ зажадає відставки генеральської хунти. Нас підтримає провінція, всі найдальші закутки республіки, включаючи й райони Ріо-Падамо. Генерал мусить зрозуміти своє безвихіддя. Він піде у відставку, і тоді Феліче Матаразо буде обраний новим справжнім президентом країни. Отже, для нас зараз найголовніше - сигнал від закордонного центру. Ми запалимо його на вершині Комо. Зв’язківець поруч, шукає нас...

Доктор Коельо обмацує рукою рану, нахмурює брови. Підкинувши враз голову, гукає в гущавину:

- Орнандо!

Смаглявий юнак в елегантному, крислатому сомбреро вихоплюється з кущів. Вся його струнка, пружна постать промениться молодечою силою.

- Ти підеш у селище Курумба для зустрічі з посланцем “Віргінії”.

- Я готовий, батьку!

- І по дорозі розпитаєш у індіанців арекуна про росіян. Ти розумієш мене, Орнандо?

Звичайно ж, він розуміє. В підкинутій до капелюха руці, в широко розплющених очах горить бажання швидше вибратися на нелегку справу. Він умить дістанеться куди треба. А якщо негідник Олів’єро, цей підлий, нікчемний пес заміриться перешкодити шановному радянському сеньйорові, то Орнандо нагадає про себе. Ніколи ще його рука не хибила.

Коельо бачить, як смаглява синова долоня важко лягає на кобуру пістолета.

- Правильно, Орнандо! - схиляє доктор поранену голову. - Візьми з собою Мігеля Россаріо.

Добродушний велетень, наче вже давно чекає наказу, зливається могутнім плечем з жилавим, гнучким тілом молодого креола. Двійко друзів готові до діла.

їм підводять коней, засідланих, з притороченими гранатними сумками.

- В дорогу! - підтягується всім тілом доктор Коельо. - Щасливо, батьку! - гукає Орнандо і перший береться за луку сідла.

Бійці, що зібралися на галявині, вигукують якісь прощальні слова, бажають щасливого повернення. Гуде тривожно сельва, чути удари близького грому.

Старий Коельо дивиться вслід вершникам. У його очах все яскравіше спалахують вогники очікуваної бурі. Що віщує йому гроза? Які ще штормовиці пронесуться над цією зраненою і вічно юною землею.

Себастьян Олів’єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля шибениці.

Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів’єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почував себе персоною. Ого, ще й якою персоною!

Вони про щось домовлялись під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів’єро уявляє солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянозого життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі...

Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе... Але в цій покорі комісарові вчувалася загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.

Олів’єро сів на коня і бездумно потрюхикав вулицею.

Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певне, розлютили тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.

Себастьян Олів’єро грубо вилаявся. Бодай вас зжерли каймани!

Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голову, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, шанобливо вклонившись, поспішила йому назустріч.

- Сеньйор комісар вислухає мене?

У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів’єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні винагороди.

- У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась невідома сеньйора...

Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь,

- Ти що верзеш? Яка сеньйора? Кажи ясніше, відьмо!..

Стара безпорадно розвела руками:

- Хтозна... Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіанці. Вона їхала на кораблі. Вночі її знесли на берег...

Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни. Вона мала вмерти ще на “Віргінії”, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти жертву з першого пострілу...

Стара зігнулась і, не дивлячись в обличчя комісарові, простягнула до нього руку за винагородою. Олів’єро тицьнув їй якусь дрібну монету. Жінка міцно затиснула кулак, але в ту ж мить випростала пальці й пробурмотіла:

- Раніше сеньйор комісар давав більше. - В її словах було щось од зацькованого, хижого звірка. - Сеньйор комісар...

Себастьян замахнувся канчуком.

- Геть, стара жабо!

І, долаючи в собі злість, він поїхав далі вулицею.

Небіжчиця не йшла з голови. “Ну й йолоп же я, - картав себе комісар. - Дав маху. Думав, вибух докінчить справу. А тепер, напевне, все вже відомо партизанам”.

Олів’єро згадав про свого столичного гостя, і на душі в нього стало ще гірше. Бракватіста вийде з води сухим, А розплачуватися за все доведеться комісарові Олів’єро. Коли вони вранці повернулися з нічної операції, полковник, випивши пляшку коньяку, знову завів розмову про загрозливе становище в столиці. Знову згадав немічного генерала Батіса і, ніби щось прикидаючи в думках, з кривою посмішкою на вустах промовив: “Розумні пацюки першими тікають з корабля, який має затонути”. І дико зареготав.

Олів’єро зупинив коня перед садибою, де розмістилися люди професора Крутояра. Мандрівники саме ладналися в дорогу.

- Радий вас бачити, сеньйори! - чемно привітався до них вершник. Він спішився і прив’язав повід до невисокої шовковиці. - До ваших послуг - комісар округи Себастьян Олів’єро.

- Ми вас шукали вчора, сеньйоре, - сказав професор Крутояр, підходячи до комісара. - Але марно. Мабуть, у вас були якісь серйозні справи...

- Коли їх не буває, тих справ! - скрушно розвів руками Олів’єро. - А надто в наш суворий час. Але вас це не повинно турбувати. Коли до нас приїжджають із хорошим серцем, ми вміємо вітати гостей. - Він звузив свої сіро-сталеві очі й, карбуючи кожне слово, сказав: - Сельва вміє вітати своїх гостей.

В його словах Крутояр зовсім виразно почув погрозливий натяк. Сельва вміє вітати. Сельва вміє нагадувати про себе тим, хто забуває про її неписані закони. Непролазні нетрі, жорстокі араньямони й хижі пуми - це сельва; злиденні хижки каучеро, в яких живуть голодні, хронічно хворі на малярію діти - це теж сельва; жовті вогники в очах комісара Себастьяна Олів’єро - це теж сельва. Сельва у всьму: в жорстокості й підступності, в затурканості й свавіллі...

Краще не чіпати отруйну змію чушупі, в якої не вирвали жало. В голосі Чорного Себастьяна вже зазвучали перші застережливі нотки - гадина готувалась до стрибка. Треба було обійти її, поки пружне тіло не змоталось у клубок.

Самсонов і Бунч, які вкладали до рюкзака дорожні речі, зацікавлені, підійшли до професора. Той усе ще стояв, ледь посміхаючись, ніби хотів сказати: “Он ти який, сеньйоро Олів’єро! Нікчемний, плюгавенький чоловічок... А кажуть про тебе хтозна-що!”

- Я мав поговорити з вами, сеньйоре професор, - сказав Олів’єро чітко й незаперечно.

- Прошу вас! - щось насторожене майнуло в очах професора, і немов тінь лягла йому на обличчя. - Ходімте в дім. Ми тут ночували. Господар досить гостинна людина, він перебрався на ніч до своєї невістки в сусідню хижу. Заходьте!

Слідом за Крутояром і Олів’єро до хижі вступили й інші члени експедиції.

Всі сіли до грубо тесаного, нічим не засланого столу.

Себастьян Олів’єро раптом пожвавішав, з удаваною щирістю почав розповідати мандрівникам про те, як він хотів особисто зустріти їх на пристані й од імені місцевої влади поздоровити з прибуттям у їхні чудові краї. Але його затримали невідкладні справи. В окрузі неспокійно. Індіанці й мулати ворогують між собою. Окрім того, становище ускладнюють ліві елементи. Довелось викликати з центру парашутистів.

- До речі, ми сидимо як на засіданні парламенту! - силувано пожартував Олів’єро. - Сподіваюсь, ви не відмовитесь почастуватись нашим коньяком. Це, правда, не європейський напій, але все ж чогось вартий.

Він на хвильку вийшов до коня і приніс добрячу пляшку з яскравою етикеткою. Вправно розкоркував її і поставив на стіл.

- Я бачу тільки два кухлі, - мовив Олів’єро, озираючись.

- Досить і одного, сеньйоре, - стримано озвався професор. - У нашому загоні існує “сухий закон”, який ми добровільно забов’язалися не порушувати.

- Навіть з нагоди такої зустрічі? - трохи ображено і з неприхованою підозрою в голосі перепитав поліцейський комісар. - Що ж, воля ваша.

“Все одно ви скажете мені те, що треба, - подумав він. - Мене не обдурите. А цей коньяк я вип’ю й без вао.

Професор Крутояр, щоб трохи пом’якшити враження від своїх слів, привітно усміхнувся.

- Зрозумійте нас правильно, сеньйоре комісар, - мовив він. - Тутешній клімат і без спиртного вбиває нас зовсім.

- Ах, он воно що! - ніби й справді повірив Олів’єро. - Вас убиває задуха. Що ж, вірю. Подих сельви страшний. Ви ще не знаєте, що таке тутешній клімат. - Комісар налив собі коньяку й одним ковтком спорожнив кухоль. - Ви не знаєте, що таке тропічна лихоманка... Місяць тому на мої каучукові розробки прибула партія індіанців. Як завжди, цей набрід тягне з собою і жінок, і дітей... Ну, їх і вкусила жовта мушка. За десять днів од моїх індіанських каучеро лишилося живими п’ятеро. Та й ті ні до чого не придатні.

У Себастьяна помітно псувався настрій. Він уже випив три кухлі коньяку, і хміль добре затуманив йому голову.

Нащо казати зайві речі! Він, звичайно, не збирається нікого лякати, це просто так, для об’єктивності. І потім, як представник влади, він вважає за свій обов’язок попередити й застерегти шановних гостей. Адже за їхнє життя він несе відповідальність.

Дивлячись на професора, на його врівноважене, зосереджене обличчя, Себастьян Олів’єро проймався якимось легким страхом. Твердий погляд професорових очей немов проникав йому в душу. Сеньйори іноземці не хочуть з ним пити, бо, мабуть, теж бояться його.

Перед вікном сумно погойдувалась пальма. Дужчав вітер - певно, насувалась тропічна гроза.

Себастьян Олів’єро мовчав, тупо дивлячись на напівпорожню пляшку. Він поклав собі більше не пити. Іноземці поводилися надто обережно, а йому треба було за всяку ціну дізнатися про їхні наміри.

- Ви даремно пливли кораблем, сеньйори, - озвався він по хвилі. - П’ять годин вертольотом - і ви були б у моїх володіннях.

- На “Голіафі” нам теж було непогано, - відповів професор. - Нас зацікавила ваша країна. Скільки нерозвіданих таємниць. До того ж нам треба дізнатися про Ван-Саунгейнлера.

А Олів’єро нервово засовався на стільці.

- Я дещо чув про Ван-Саунгейнлера, - промимрив він. - Але нічого втішного. Говорять, що його забили дикуни. Разом із сином. Співчуваю вам, та, на жаль...

- Вбили дикуни?

- Так, здається, вбили. - На обличчі Олів’єро проступив вираз скорботи. - Я хотів би застерегти вас, сеньйоре, що й ваше життя... ви повинні правильно мене зрозуміти... Адже я не хочу зайвих жертв.

- Невже наше життя в небезпеці? - Професор примружив очі. Він починав розуміти, яку підступну гру веде’з ними Олів’єро. Проте вирішив поки що не розкривати своїх карт. - Невже ви, сеньйоре Олів’єро, не зможете захистити нас?

- Ладен піти з вами хоч у саме пекло, - ляснув долонею по столі комісар. - Мої хлопці будуть охороняти вас, як самого президента. Однак ви повинні зрозуміти... Ви захоплюєтесь гуманізмом, ви приїхали вивчати етнографію нашого краю. Все це чудово. Тільки ви забули про дикунів із звірячими інстинктами...

- Не розумію, не розумію! - вдавано здивувався професор. - Адже тубільці вже чотириста років живуть під благодатним впливом найсвятішого престолу і під скіпетром цивілізованого уряду.

- Що важать чотириста років проти тисячоліть! - Себастьян Олів’єро відчув, як у ньому пробуджується давно згасла пристрасть до красномовства. - Індіанці були й лишилися звірами. Вони не визнають американської культури...

“Йолоп я! - пронеслося в його свідомості. - Я повторяю слова Бракватісти... Не можна жити старим романтизмом минулого. Досить грати комедію...”

Він аж струснув головою. Але слова полковника лізли йому в голову.

- Романтизм минулого віджив. Гідність роду, слава креолів, храми ацтеків... Годі!.. Ми живемо в час американських темпів...

За вікном розгулявся вітер. Ударив грім. Дощові краплі сполохано застукотіли об шибки. В кімнаті стало темно.

Себастьян Олів’єро, припавши грудьми до стола, намагався перекричати шум грому й дощу. Він лаяв індіанців, бо все, що він знав найстрашнішого в сельві, все, що лякало тут білу людину, було зв’язане з індіанцями. Тубільці лишилися звірами. Так, так, звірами в людській подобі. Американські льотчики не наважуються сідати в тутешніх нетрях. Вони воліють умирати в своїй кабіні, аніж потрапити у вігвами жорстоких араваків. Йому, Себастьянові Олів’єро, не раз доводилось бачити в індіанських хижах залишки американських літаків і льотного спорядження. Індіанці з ненавистю ставляться до білої людини. Вони нападають на нафтові промисли і руйнують вугільні шахти. Адміністрація змушена вирубувати ліси навколо промислів і виставляти посилені військові патрулі.

Професор спохмурнів.

- У нас обмежений час, сеньйоре Олів’єро. Нас чекає дорога.

- А-а, дорога, - п’яно пробурмотів комісар. - То ви прибули до нас на “Голіафі”?

- Так.

- А скажіть, сеньйоре, вам не доводилось зустрічати на річці таке маленьке паскудне суденце з назвою “Віргінія”?

- Ми зустріли “Віргінію”, - мовив професор. - Покинуте судно, дивне, страхітливе судно. Прибилось до берега і ніби когось чекало. Але, зрештою, нас не цікавлять покинуті кораблі. Це стосується вас, комісаре. Хіба не так?

Чорний Себастьян підозріло глянув на Крутояра, провів поглядом його руку, що якось мимоволі потягнулася до коротенького вуса.

- Ви кажете, що “Віргінія” стоїть біля берега? - спитав він.

- Стояла, комісаре.

- Не розумію. Чому стояла і чому не стоїть зараз? - важко повертаючи свинцевим язиком, спитав роздратовано Олів’єро.

- Не стоїть, тому що не встигли ми поминути її, як вона одразу ж загорілася. Ми були вражені. Просто так, ні сіло ні впало, взялася полум’ям. Ніби хто заклав усередину диявольську машинку...

Комісар підвівся. Помітивши, що гості хочуть зробити те саме, він жестом спинив їх. Він ще має до них справу. Одну невеличку справу.

З його тону Крутояр одразу збагнув, що зараз комісар скаже найголовніше.

Себастьян Олів’єро вже не був схильний до жартів і до перебільшеної ввічливості. Він вимагав правди. Що бачили мандрівники на “Віргінії”? Адже вони знайшли там забиту жінку, чи не так?

- Капітан Пабло узяв до себе на борт якусь поранену жінку, - промовив Крутояр, приймаючи виклик комісара. - Ми перев’язали її. Якщо сеньйор Олів’єро вимагатиме від нас офіційних свідчень, ми задовольнимо його вимогу...

Підійшовши до Крутояра, комісар поклав йому на плече руку.

- Я хочу говорити з вами як джентельмен із джентльменом.

- Прошу.

- Мене цікавить одне питання. Якщо ви відповісте на нього, ми залишимось друзями.

- Слухаю вас, сеньйоре Олів’єро.

- Жінка не говорила вам нічого... так би мовити, політичного... ви розумієте мене... В країні неспокійно. Такі люди, як вона, порушують спокій громадян, спричиняють невдоволення і, зрештою, доводять справу до братовбичних сутичок. Гадаю, що ви не прихильник кривавих ексцесів і допоможете запобігти неприємностям.

Професор розвів руками. Він нічого не знав. Жінка не сказала їм жодного слова, яке можна було б тлумачити в політичному смислі. Взагалі, вона весь час була непритомна.

Професор підвівся з-за столу. А за ним - Бунч і Самсонов.

Комісар Олів’єро надів капелюха. Він був злий і насуплений. Ступив крок до дверей, раптом став.

- Сеньоре професор, - мовив неголосно, з притиском на кожному слові, - я розумію вас краще, ніж ви думаєте. Мені не хотілось би вам погрожувати, але моє службове положення зобов’язує застерегти вас: ви даремно квапитесь у дорогу! Я б радив вам зачекати пароплава й повернутися назад - туди, звідки ви прибули. Не забувайте, сеньйоре професор, що сельва має свої закони!

Він бундючно вклонився і поквапно вийшов із хижі.

ДО СЕЛИЩА АРЕКУНІВ

ДВА ДНІ ХОДУ

Експедиція вирушила в дорогу з першими променями сонця. Тумаяуа квапив Крутояра. Він знав у цих місцях всі стежки й броди. Йому не раз доводилось ходити із свого селища в селище каучеро. Не більше двох днів зайняв би для нього перехід через дикі нетрі. Але тепер із ним були білі люди. Кволі й безпорадні в сельві, вони пробиралися крізь гущавину надто обережно й повільно. Та це й не дивно. Адже вони жодного разу в житті не зустрічали господаря лісу - пуми, а про араньямону навіть не чули.

Правда, у білих людей був один револьвер, пара рушниць і два мачете, подарованих капітаном Пабло. Окрім того, вони вміли користуватися невеличким кружальцем із скла й заліза. Молодий сеньйор, якого всі звала Самсоновим, визначав по ньому схід сонця і край холодних вітрів. Коли грозова хмара закривала небо і в лісі ставало так темно, як у трюмі ланчії, білі люди дивилися на крихітну живу стрілку, і вона показувала вірний шлях.

Однак треба було поспішати. Якщо загін апіака зустріне їх у сельві, їм не уникнути лиха.

- Не треба брати багато їжі, - казав професорові Тумаяуа. - Легко ходити - далеко ходити.

Але сам він бере дуже багато їжі. І всього іншого, що може знадобитися в далекій дорозі. Він хоче бути і носієм, і провідником, і добрим порадником білих людей, які ще там, на “Голіафі”, стали йому друзями. Серце юнака відкидає думку, що вони - “аборісадо”, погані чужинці, про яких так часто говорить батько, ті самі “аборісадо”, що занапастили їхню країну і своєю жадобою кинули тінь смутку на вічно веселе сонце. Не може того бути! Тумаяуа вірить веселому, доброму Олесеві, і його батькові, і товаришам його батька. І тому Тумаяуа вибирає найлегший шлях і в очах його, що звертаються до білих братів, стільки суворої, земної турботи.

А сельва все важче зводиться перед ними, і ліани, ніби живі, тягнуться зі всіх боків, звисають зміями, обплутують дерева лапами спрута, корчаться в повітрі. Ліс такий чудернацько великий, темний, німий, він так давить, навалюється на мозок, впивається зеленими очима в серце, що вже зовсім не відчуваєш ні своїх ніг, ні своїх рук. І здається тобі, що не ти йдеш, що не ти ступаєш по м’якому, прілому листі, а хтось інший іде, а ти - тільки дивишся на нього оддалік, стежиш за ним повним зеленої каламуті поглядом. Все тут стерте, змішане, розчавлене вагою велетня. Вологі солодкувато-млосні випари немов змішалися з чорним мороком і проникають у кров, як отрута.

Тільки Тумаяуа іде вільно й легко, і байдуже йому до ліан, до дурманливо-вогкого смороду, до зелених очей сельви. Пружною ходою ступає він по ледь видимій стежці, перестрибує з стовбура на стовбур, рубає тесаком густе плетиво ліан. І здається, він зовсім не втомлюється і ця безугавна гра в довгої лози з ліанами й гілками наче завдає йому втіхи. На його обличчі немає й сліду виснаження, тупої байдужості. Навпаки, він увесь час жадібно вбирає в себе гру навколишніх барв, він ловить якісь таємні голоси пущі, він радіє незбагненно-прекрасним звукам. Кожен порух, кожен жест його гнучкого, бронзового, лискучого тіла немов пройнятий веселою безтурботністю. Зрідка він спиняється, впевнено, твердо, несподівано, і тоді вся його Істота кам’яніє, зливається з сельвою. Вже не розрізнити ні рук його, ні обрисів голови, ні всієї високої, гінкої постаті. Він розтанув у каламутно-зеленому потоці сельви, у вічному потоці століть. Маленька душа древнього воїна ніби ввібрала в себе всі звуки і всі шерехи сельви, напружилась, гаряче тремтить в чеканні. Очі індіанця рівно і владно дивляться в холодну пітьму. Шукають чогось у глибині нетрів.

- Якщо сеньйори бажають, - каже Тумаяуа, - я покажу сеньйорам печеру з таємничими знаками.

- Далеко звідси?

- Тумаяуа не поведе сеньйорів у болота, Тумаяуа добре знає дорогу.

Він повертає праворуч, просто в зелений мур, в густу вологу пітьму, розриває тесаком сітку ліан і виходить на невеличку галявину - глибоке озерце поміж врунистими берегами лісу. Йому не терпиться, тіло його вихоплюється на осоння, зблискує матово і зникає в рудій, круто спадаючій стіні.

- Прошу сеньйорів сюди! - знову з’являється його широке, вилицювате обличчя і ледь розкосі очі під чорним, рівно підрізаним волоссям.

Це і є печера. Темний тунель, заплетений зеленню, веде кудись у незбагненні прірви, під ногами чується холодок кам’яних плит, на стінах - вологість. Тумаяуа засвічує ліхтарик, і темінь вогко осідає по кутках. Стелі не видно, стіни волохатяться примарною пітьмою, тиша неймовірна, кам’яна тиша.

Кружальце світла біжить під ногами, впирається в якусь грубо тесану брилу, тремтить на ній, як перелякане звірятко. Біля нього сідає другий промінчик, третій, і ось уже всі бачать, як під темними світляками проступають ледь вловимі букви, викарбувані на камені.

- Та тут цілий заповіт! - промовляє Крутояр із затамованою радістю.

Самсонов сміється. Справжнє послання венеріанських гостей до своїх майбутніх спадкоємців. Пальці географа пожадливо обмацують кожен виступ, кожну заглибнику на кам’яній сторінці древнього манускрипта. Всі зібралися біля нього, важко дихають, насторожено ждуть.

- Це латинське письмо, - констатує Крутояр. - Але розібрати його майже неможливо.

Теплі зайчата світла сполохано стрибають з каменя на стелю, на стіни, на долівку, шукають там затишку і знову повертаються до кам’яного манускрипта.

- Місіонерський скит? Як ви гадаєте, Василю Івановичу? - цікавиться Бунч.

- Не думаю, - розмірковує вголос Крутояр. - Місіонери вибирали собі пристойніші й затишнішІ місця. Мабуть, ми натрапили на стоянку якогось древнього індіанського племені, що вже засвоїло іспанську “культуру”. - Професор повертається до провідника. - Тумаяуа, ти не знаєш, які люди були в цій печері?

- Тумаяуа не знає цих людей, - озивається індіанець з мороку, де він стоїть увесь час нерушно й німо, не втручаючись у розмову білих сеньйорів.

- І твої воїни ніколи не заходили в печеру?

- Люди арекуна перші відкрили її. Великий вождь Палехо забрав усе, що належало йому по праву розподілу здобичі.

Он як! Тут була здобич! Що ж тут було, що забрав собі великий вождь Палехо? Цікаво, дуже цікаво!

Тумаяуа розповідає: кам’яні стріли, сокири, списи, багато жіночих прикрас.

- І більше нічого? Згадай, Тумаяуа!

Більше він не може пригадати нічого. Адже тоді його ще й на світі не було. Великий вождь Палехо покаже їм усе, коли вони прийдуть до нього в селище. Він завжди показує гостям речі “таємничих духів”.

Знову вони йдуть лісом. Усе важче й важче стає продиратися крізь хащі. Вперта сельва кидає під ноги мандрівникам цілі завали гниючих дерев, накриває їх шапками ліан.

- Гляньте на це дерево, - показав Бунч на чудернацький покручений стовбур. - Це - матамата, черепахове дерево. Все, що ви бачите на ньому, - пишний цвіт і віття з жорстким колючим листям - то паразити.

Олесь у подиві підняв голову. Велич матамати зачарувала його.

Він стояв біля неї, як пігмей біля ноги міфічного Голіафа. Дерево й справді здавалося йому живою істотою.

Юнак підбіг до товстелезного стовбура і вхопився за одну з гнучких ліанових гілок.

- Ой-ой! - закричав він і в ту ж мить, випустивши з рук ліану, впав на землю.

З болісним стогоном хлопець навкарачки одповз від дерева. Обличчя його було спотворене страхом. Нестерпно пекучий біль розлився по всьому його тілу.

- Тебе щось вкусило? - кинувся до нього батько.

- Ой, вкусило, ой, болить! - Волав хлопець і щосили рвав на собі сорочку. - Ой, подивіться, змія. Бо-ли-ть.

До нього підбігли всі. Зірвали сорочку.

- Вогняні мурахи, - заспокійливо констатував Бунч, узявши кінчиками пальців маленьке створіння, яке швидко перебирало лапками. - Кусюча, але не бійтеся - не смертоносна потвора.

Бунч зосереджено озирнувся навкруги. Погляд його упав на дерево матамату, і він одразу ж усе збагнув. На його обличчі проступило вдоволення натураліста. Він обережно підійшов до дерева й обдивився густу ліанову поросль.

- Олесь сам накликав на свою голову біду, - сказав він тоном викладача, який з’ясовує перед студентами важливу наукову проблему. - Ці комахи водяться переважно на деревах. Хлопець шарпнув гілку і струсив на себе цілу колонію кузьок.

Бунч дістав із своєї польової сумки жовту мазь і змастив хлопцеві попечені місця.

- Чудові екземпляри тропічного царства, - заговорив він, енергійно натираючи маззю Олесеві тіло. - Ненажерливість їх не знає меж. Їхній укус надзвичайно болючий. Вогненні комахи окупували місто Авейру на річці Тапажос. Мешканці були змушені покинути свої домівки й заховатися в лісі. Кілька разів поверталися господарі додому й щоразу знаходили в своїх квартирах ненажерливих мурах. Зрештою місто обезлюдніло й заросло лісом...

Загін рушив далі. Необачний Олесів крок нагадав усім, що сельва - не принадна оранжерея й що краса її - підступна й небезпечна.

З усіх боків мандрівників обступили непролазні хащі. Все частіше доводилося звертатись до гострих мачете, щоб прорубати собі дорогу. Тумаяуа ішов першим і прокладав шлях. Він швидко навчив своїх друзів користуватись цим знаряддям. Проте змагатися з ним у вправності не міг ніхто.

Задуха стояла нестерпна. Мокра одежа липла до тіла. Мучила спрага. В баклажках майже не лишилось води, і доводилось заощаджувати кожну краплину. Тумаяуа попередив, що до селища людей арекуна не буде жодного струмка, жодного джерельця.

- Хочеться пити, - ковтаючи гірку слину, мовив Олесь.

Тумаяуа озирнувся. Потім, розриваючи ліанові зарості, він заглибився у зелені хащі. Під одним із кущів індіанець упав навколішки і всім тілом подався вперед:

- На, пий! - закричав радісно.

Він підніс Олесеві велику квітку з рожевими пелюстками.

- Хороша. Пий!

Олесеві пальці обережно торкнулись ніжних оксамитових пелюсток. Хіба можна пити квітку? Тумаяуа підніс квітку до рота.

- Орхідея! - здогадався Бунч. - На дні її завжди є досить ароматної вологи. Вона напоїть нас усіх.

Квітка пішла по руках. Тим часом індіанець знайшов ще кілька орхідей. Люди хоч і не досхочу, але все ж угамували спрагу. У всіх піднявся настрій. Невеличкий загін рушив далі.

І знову дорога. Стіна дерев, океан зелені й вічного спокою.

Крутояр своїм гострим мачете на капусту січе ліани.

Зачекав Олеся.

- Важко тобі, сину?

Той, щоб не видати своєї втоми, закусив губу й заперечливо хитнув головою.

Професор підбадьорливо пригорнув Олеся до себе. Бідний хлопець. У нього вже пропав увесь запал. До селища лишилось недалеко, та хто знає, скільки вони ще йтимуть.

Все ніби повстало проти них: і сельва, і спрага. Не треба було брати з собою хлопця. Він зовсім підбився. А що на них чекає попереду? їх застерігав Себастьян Олів’єро. Звичайно, комісар намагався залякати їх. Та хіба вони не мали нагоди пересвідчитись у тому, що сельва криє в собі чимало страхітливих таємниць! Якщо Себастьян Олів’єро вдасться до рішучих заходів, ніхто не захистить їхню маленьку експедицію.

Професор кинув короткий погляд на індіанця. “Мій батько - могутній вождь Палехо!” - згадались Крутоярові слова провідника. Так, влада касіка Палехо важить чимало. Треба звернутись до нього по допомогу. Якщо вдасться завоювати його прихильність, це буде не так уже й погано. Кільканадцять озброєних воїнів поведуть експедицію далі і в разі потреби стануть її надійними захисниками.

Такий хід думок трошки звеселив професора. Він ще з більшим завзяттям заходився рубати плетиво ліан. Піт заливає йому очі. Його мачете спалахує, ніби маленька блискавка. Швидше б вирватись на простір! Побачити б сонце! Хай палюче, нестерпно яскраве, але сонце... і вітер у груди. Або щоб линув рясний прохолодний дощ!..

- Обережно! Гаддя! - кричить десь попереду Тумаяуа різким гортанним голосом.

Бридкі потвори звисають з дерев і погрозливо повертають голови до мандрівників. Чи кинуться вони на людей? І як захищатись од них? Єдиний захист - мачете, але чи оборонять два мачете від цілої зграї?

Нарешті гаддя позаду. Але мандрівники інстинктивно тиснуться один до одного. В очах - тривога. В ході - обережність. Чого тут тільки не зустрінеш, у цьому лісі!

Тільки Тумаяуа йде звичним розміреним кроком, зрідка підносячи над головою мачете. Стривожені скорпіони, сумчасті пацюки, болотні курочки й строкаті ящірки шастають з-під самих його ніг.

- Швидше б вийти з цього лісу! - стогне Олесь. Бунч веде його під руку, намагаючись бодай трохи полегшити хлопцеві дорогу.

- Небагато вже лишилось, мій хлопчику, - втішає його Бунч. - Скоро дістанемось до індіанського селища і добре спочинемо.

Ішли ще з підгодини. Нарешті хащі розступилися. Сліпуче сонце вдарило в очі. Сухий вітерець війнув у обличчя. Ліс лишився позаду.

Вдалині забовваніли конусоподібні будівлі. Це було селище людей арекуна.

Назустріч загонові, здіймаючи легку дуряву, летіла ватага голих дітлахів.

КАСІК ПАЛЕХО

В оточенні галасливої малечі Крутояр і його супутники простували до хижі вождя.

Тумаяуа гордо крокував на чолі невеличкого загону. З хижок виходили індіанці. Зрідка Тумаяуа кидав якесь незрозуміле слово своїм одноплемінцям, після чого ті приєднувались до гурту.

- Не дуже привітно нас зустріли, Кириле Трохимовичу, - озвався Крутояр. - Мене не кидає почуття, начебто нас полонили. Ескорт такий, що й не вирвешся.

Бунч теж помітив, що індіанці кидали на них підозрілі, а то й просто ворожі погляди.

Скоро стала відома й причина нервозності господарів селища. Кілька днів тому сімнадцять молодих воїнів племені повернулися з каучукових розробок, де вони сподівались найнятись на роботу. Але на роботу їх не взяли, бо труднощі з перевезенням добутого соку примусили хазяїна плантацій скоротити розробки. Індіанці сприйняли це як особисту образу і тепер ладні були вилити свій гнів на першого-ліпшого білого.

Тумаяуа .крокував спокійний, з гордовитим виразом на обличчі. Войовничий настрій індіанців начебто не обходив його.

Натовп вийшов на просторий майданчик, до великої хижі вождя. Стіни її були з товстих бамбукових палиць, покрівля - з пальмового листя.

На галас юрби з хижі вийшов високий підстаркуватий індіанець із трьома пишними папуговими перами у волоссі і широким поясом на стегнах. Пояс був зроблений із смужок цупкої матерії і чимось нагадував шкіряну спідничку шотландських стрільців.

Крутояр одразу ж уловив щось спільне в обличчі касіка і Тумаяуа. У вождя було таке ж видовжене лице, гостре підборіддя й великі темні очі. І ще вражавшого зріст. Касік, як і Тумаяуа, був на голову вищий від інших чоловіків племені. Горда, з яструбиним носом голова його велично піднімалась над натовпом. “Мого зросту” - подумав Крутояр. - Чи не за зріст його й обрали на вождя племені?”

Тумаяуа підходить до касіка, приклада до грудей обидві руки й низько схиляє голову на знак глибокої пошани. Вся церемонія зустрічі відбувається в урочистій, незворушній тиші. Десятки очей з якимось дитячим зачаруванням стежать за рухами молодого провідника. Але ось погляди звертаються до старого вождя.

Палехо стоїть, наче в гіпнотичному сні. Раптом він починає повільно опускатись на землю. Сів. Плавним жестом припрошує сина і його друзів зробити те ж саме. Тумаяуа сідає поперед Крутояра й Бунча навпроти батька. Впевнено, вільно, з почуттям гідності. Він каже, що це його білі брати, що вони приїхали на великому кораблі з-за моря, що вони двічі літали в череві казкового птаха. Тумаяуа просить виявити до них повагу й любов, нагодувати їх і дати їм пристанок на ніч. Це - друзі його народу, вони не люблять Чорного Себастьяна, вони бажають щастя племені арекуна. Юнак по кілька разів повторює кожне речення, часом змовкає і уважно, пильно дивиться в темні очі свого батька. За індіанським звичаєм він чекає, доки його слова дійдуть серця старого касіка і збентежать його кров.

Батько тільки мірно похитує головою, щось думає. Нарешті він підводиться і обнімає свого сина. До нього підходять мандрівники, і він з незвичайною джентльменською ґречністю простягає їм руку. Крутояр дає йому подарунки: велику червону хустку і кілька ножів. Палехо бере подарунки, обмацує матерію, пробує пучками пальців гостроту лез і віддає все це воїнові з почту.

Тепер обличчя касіка повеселіло, зморшки розгладилися, очі стали м’якшими й ніби світлішими. Касік Палехо запрошує гостей до себе в хижу, простору, напівтемну, напоєну кислуватим запахом маніокового борошна і прілого листя.

Горі заходять всередину. Вони в “палаці” його величності вождя і головнокомандуючого племені арекуна Палехо. Це щось та значить! В палаці вождя! Вони можуть оглядати уважно його зброю, прикраси, постелі, можуть відкривати для себе тисячі несподіваних речей, про які раніше й уявлення не мали.

Великий вождь Палехо, син Япу, людина, що перебуває в таємничих стосунках з добрими духами сельви, води і повітря! Який же він насправді? Чим живе його душа? Як поводиться він в колі близьких і рідних?

По-перше, вражає затишок і спокій. Тихий, лагідний, майже санаторний спокій. Ні крику, ні голосних розмов, ні хвилювання. Тут, мабуть, нікому не вільно бігати, метушитися, галасувати. Тут - палац вождя Палехо!

- Одразу на сон хилить, - каже Олесь, вмостившись на твердій солом’яній маті.

- Примітивна, чесна гігієна, - озивається Крутояр, сідаючи й собі біля сина.

- А мені вже й їсти закортіло, - мовив Бунч, озираючись по просторій, безлюдній оселі, ніби вишукуючи собі щось поживне. - Як ви гадаєте, Василю Івановичу, тут годують іноземців?

- Не бійтеся, Кириле Трохимовичу, це дуже шанобливий і гостинний народ. Аби мали чим пригостити.

Очі Крутояра призвичаювалися до пітьми, він уважно роздивлявся по боках. Хижа була збудована з бамбукових жердин, скріплених угорі і внизу міцними ліановими мотузками. Посередині даху зяяв отвір, очевидно для диму. На землі стояли глиняні горщики, пательні, мішечки з маїсовими зернятами. На полицях, прибитих до стовпів, темніли глиняні глечики, дуже схожі на старогрецькі амфори. Там же лежало тютюнове листя. На одному з стовпів висіли чучела птахів із зв’язаними лапами. Скрізь на підлозі біліло розсипане маніокове борошно. Над входом були розвішані сітки, луки, списи, сокири.

- А де великий касік? - похопився раптом Крутояр.

Тумаяуа без тіні гумору пояснив, що батько зайнятий дуже важливою справою, яку він нікому не довіряє. Він пішов ловити для гостей курку. Крутояр, зрозумівши смисл цієї події, тільки стримано посміхнувся і потім обережно, щоб не образити юнака, пояснив друзям, що курка - найцінніший делікатес у харчуванні тубільців. Вбивати курей дозволено тільки посвяченим у це ритуальне священнодійство людям.

- Він і готуватиме її сам? - спитав зацікавлено Бунч.

- Ні, разом з старшою жінкою, - сказав Тумаяуа, зберігаючи на обличчі сувору, величну строгість.

- Тоді справа довга, - сказав Крутояр. - Маємо час поговорити про наші діла.

Самсонов підвівся з циновки. Він вважав, що краще було б зараз піти по селищу і погомоніти з людьми. Може, хто-небудь чув щось про “сміливого голландця”.

Його пропозицію тут же прийняли, і весь гурт одразу ж у супроводі Тумаяуа вирушив у невеличку передобідню екскурсію.

Тубільці були раді допомогти білолицим, але, на жаль, нічого не могли сказати слушного. Вони не чули ні про якого іноземця, не бачили ані його сина, ані його самого.

Крутояр похмуро дивився на халупки, на виснажених людей, і в серці його народжувалося почуття туги. Де шукати голландця? Де та казкова стежка інків, про яку він стільки марив ночами?

Нарешті вони повернулися в хижу Палехо. Бунч підсів до професора.

- Я гадаю, Василю Івановичу... - почав обережно, ховаючи очі в себе на колінах, - що ми тут нічого не знайдемо.

- Мабуть, що так, - згодився Крутояр. - Жодного сліду!

Бунч важко засопів.

- То коли ж назад? Завтра?

- Так, Кириле Трохимовичу, завтра.

- Треба поговорити з Палехо. Без провідника ми не впораємось.

- Тумаяуа піде з нами.

Тим часом в хижі готувались до врочистого обіду.

Невисокого зросту жінка розстелила перед гостями циновку й почала викладати страви. Стіл індіанського вождя справді вражав щедрістю. Тут була смажена риба, печені папуги з бананами. В глиняному горщику на гостей чекала густа затірка “цяпу” з маніокового борошна. На великих пальмових листках лежали шматки вареного м’яса тапіра й пекарі - дикого кабана.

Всі заходилися біля їжі. Зголоднілим гостям страви індіанського касіка здалися розкішними ласощами. Не торкався до них тільки сам господар дому. Він сидів сонний, обважнілий, з якоюсь глухою печаттю суму й безнадії на обличчі. З подальшої розмови мандрівники дізналися, що вождя Палехо мучить лихоманка. Окрім того, він був пригнічений подіями останніх днів.

- Двадцять воїнів нашого племені загинули від стріл людей апіака, - сказав він і, запустивши пальці в густе чорне волосся на голові, став безжально роздирати собі шкіру.

Він розповів про те, як добросерді люди племені аре-куна, повіривши миролюбним запевнянням Ганкаура, вирушили до нього з щедрими подарунками. Жорстокі апіака напоїли гостей горілкою і потім безжально повбивали їх. Двадцять молодих хлопців не повернулись додому. Лише на третій день апіака повісили на деревах біля річки спотворені трупи юних арекуна.

Вождь витяг люльку і став набивати її тютюном.

- Ви чимось завинили перед Ганкауром? - спитав Крутояр.

- Люди арекуна нікому не чинять кривди, - зітхнув Палехо. - Люди арекуна хочуть сіяти маніок, ходити на полювання і жити зі всіма в злагоді. - Вождь глибоко затягнувся димом. - Чорний Себастьян гнівається на нас за те, що ми торік під час великих дощів прийняли в себе голодних каучеро й годували їхніх жінок і дітей. Чорний Себастьян лаяв мене, кричав, що застрелить...

І тут був Чорний Себастьян! Крутояр раптом згадав його слова: “Туземці ненавидять білих”.

“Це ви сієте зненависть, сеньйоре Олів’єро, - подумав Крутояр, - Ви нацьковуєте людей апіака на людей арекуна. Ви боїтесь, щоб індіанці не порозумілися з нещасними каучеро. Ви винищуєте цілі селища...”

Коли Крутояр спитав Палехо, чи не чув той що-не-будь про білолицього мандрівника, вождь замислився. Потім підняв голову і сказав безбарвним, вимученим голосом:

- Білолиці приносять нам лихо. Ми боїмося білолицих.

Це була відповідь не стільки на слова професора, скільки на його власні таємні думки. Більше він не сказав жодного слова. Горе гнітило його душу, і він був увесь в полоні своїх гірких роздумів...

Сонце, пробиваючись крізь шпарини в бамбукових стінах, розсікає прохолодну темряву. Тремтять в його скісних стрілах дрібні порошинки, з темних кутків тягне прілим духом. Крутояр, розморений їжею, пригортає до себе сонного Олеся і слухає глухе бубоніння касіка.

Великий спис на сті’ні сяє в сонячному промінні. Спис довгий, гарно, зі смаком вирізьблений, з розкішною оздобою на держаку. Чорне дерево матово відбиває світло. Крутояр згадує щось, придивляється уважніше до списа, обводить очима просторе приміщення, і враз йому згадуються слова Тумаяуа: “Великий вождь Палехо забрав собі все, що належало по праву розподілу здобичі”. Невже це з тієї печери?

Індіанець перекладає касіку професорові слова. Печера древніх предків! Великі подарунки добрих духів! Обличчя Палехо жвавішає, він з невластивою йому легкістю встає з землі, йде в куток хижі і незабаром повертається з потемнілими від часу речами: жіночим гребінцем, важким бронзовим наконечником для стріл і ще якимись кістяними дрібничками. Крутояр уважно роздивляється трофеї, передає їх друзям. Це все? Старий винувато розводить руками. Все. Він багато чого продав білим, які приїжджали до нього з льяносів.

І тоді в розмову втручається Тумаяуа. Є ще одна річ, але, мабуть, вона нецікава сеньйорам. Тумаяуа просить батька принести “священну книгу білих”.

Палехо знову ніби прокидається від байдужості. Іде на жіночу половину хижі, довго там говорить з кимось, нарешті повертається. В руках у нього велика, в темній палітурці книга. Тумаяуа пояснює: коли в їхній сім’ї хтось захворіє, вони виривають сторінки і спалюють їх на вогні. І тоді злі духи незагайно покидають хворого.

Дикий, забобонний світ!

Крутояр бере книгу і з гіркотою відкриває затерту палітурку. Можна було б забрати її з собою, цікавий екземпляр середньовічної культури.

- Тумаяуа, - каже професор, - спитай свого батька, чи він часом не продасть мені цю річ?

Індіанець переказує вождеві Крутоярове прохання. Вождь ніби вагається хвилину, навіть усмішка сходить з його лиця, і губи щось мляво шепочуть. Він готовий віддати священну книгу, але тільки з одною умовою... Якщо сеньйор естрангейро дасть за неї білого порошку від пропасниці.

Білого порошку! Он воно що! Бідний Палехо, бідний, замучений лихоманкою Індіанський вождь благає порятунку для себе й своїх родичів.

- Скажи своєму батькові, - усміхається Крутояр, - що ми дамо йому багато хініну. Для нього, для його синів і для синів його синів.

Обмін зроблено. В Крутоярових руках старенька книжка, потерта, вигоріла, більшість листків в ній вирвано. Ті, що лишились, пожмакані, надірвані, не листки, а якісь клапті. Магічні листки! Скільки забобонної віри породжували вони в душах тубільців, яким дурманли-вим чадом труїли вони мозок нещасного касіка! З якого віку вона? З яких країв? Ні автора, ні титульних реквізитів. Цю книгу, як каже Палехо, його воїни дістали в іншому місці, з-під руїн старовинного монастиря. Може, вона розповість про загадкову стежку червоношкірих?

Після обіду касік вкладається спати. Тумаяуа відводить гостей у “громадський дім” - простору хижу під розлогими пальмами асаї. Там волого, тихо й дуже затишно. Під стінами лежать мішки з тютюном, - через кілька днів їх відвезуть на продаж до великої ріки. Гострий запах прив’ялого зілля п’янить і хилить на сон.

Як бути? Втома відбилася на обличчях мандрівників. Усі мовчать. Крутояр бездумно дивиться на похмуру стіну лісу, що підступає до самого селища, немов згуртований загін ворожого війська в чорних панцирах. Таємниця лишилася нерозгаданою. Заклик Ван-Саунгейнлера назавжди згасне в безгомінних нетрях.

Сівши на мішок з тютюном, Крутояр згадує останні слова молодого Тумаяуа: “Люди арекуна вдячні вам за любов і повагу. Вони завжди будуть пам’ятати своїх братів з далекої Радянської країни”.

Самсонов і Бунч уже сплять. Олесь, охоплений дрімотою, вмощується в кутку на копичці сухої трави. Крутояр думає, що треба б і йому відпочити. Адже завтра до схід сонця вони вирушать у дорогу до селища каучеро.

Так, треба відпочити. Але сон втік у сельву, знявся кудись у сіре безбарвне небо. І раптом Крутояр згадує: він досі не заглянув у пошматовану книгу касіка Палехо. Як же він забув про неї? Крутояр сідає біля входу, спирається спиною об грубо тесаний стовп і на хвилину заплющує очі. “Люди арекуна вдячні вам за любов...” Він розгортає книгу, довгим, невидющим поглядом втуплюється в жовту сторінку.

Чіткі латинські букви виступають перед його очима, думка поволі загострюється, тягнеться до тих букв. Іспанський манускрипт!.. Святе письмо старого ченця...

- Ну, що ж, поговоримо з тобою, святий отче. Може, ти будеш щедрим на слова, - промовляє з тихим усміхом Крутояр і низько схиляється над книгою.

В КРАЇНУ “ЗОЛОТОЇ ЛЮДИНИ”

“...Жадоба розпалювала жорстокість, казкові багатства паморочили людям голови. Кращі королівські офіцери, забувши заповіді Христові, ставали грабіжниками й блюзнірами. Вони піддавали винищенню й загибелі багатолюдні поселення Нового Світу. І бог карав їх своєю десницею, І кидав їх напризволяще, і посилав мор на їхнє військо.

Таким був і безсердечний муж Гонсалес Пісарро, який ділами своїми осквернив добре ім’я іспанського кабальєро.

Як став його брат віце-королем нововідкритих земель, молодий Пісарро, запишавшись і втративши почуття християнської покори, зажадав від брата свого, від Франсіска, призначення на високий пост губернатора Кіто. І одержав він губернаторський пост, солдат одержав і зброю, і коней, І каравели.

А що мало було йому земель, завойованих і освячених перстом божим, зважився він на похід - за гори Анди, у казкову країну Маноа, в царство “Золотої людини”.

340 іспанських вояків та 4000 індіанців зібрав Пісарро для великої конкісти. І всі вони, під грім барабанів та музику сурм, вирушили в похід, славлячи свого командира і радіючи наперед неймовірним багатствам.

Перші дні добрий настрій вів завойовників. Далека дорога рівно слалася попереду, коні жваво поспішали до зелених гірських пасовиськ. І, тішачись солодкими думками, сеньйор Гонсалес квапив людей, і люди, не маючи зла на нього, вибиваючись із сил, ішли за командиром.

Але далі гори почали крутішати, потоки шумовиті понеслися в прірвах. Поки дісталися до вершини, багато вояків і індіанців, зморених, побитих камінням, попадали на шляху. І великий страх опанував душу сеньйора Гонсалеса. Як бути далі? Куди поведе його дорога - до слави чи до смерті? Все нижче спускалися іспанці за високі Анди, в темні лісові нетрі, в жарку, таємничу країну. Бачили звірів, яких не знали раніше, людей зустрічали, що тікали їм з дороги. В лісі москіти пожирали солдатів, дерева хижо виривали з рук зброю, пустеля наганяла в душу жах і відчай. Все густішим, непроник-нїшим ставав ліс, не було їжі, не було води.

Сеньйор Гонсалес скаженів від безсилля. Не хотілося йому вірити, що замір його гордовитий приречений на ганьбу й загибель. І бив канчуком він своїх носіїв і рубав мечем солдатів, що непокору й острах виявляли до нього. Та бог позбавив його своєї підтримки, і не було йому вже відтоді більше ні просвіту, ні радощів.

Так дійшли вони до великої ріки, що текла з гір, і стали біля неї табором. Далі йти Гонсалес не наважився. Потяглися дні чекання й сумнівів.

Одного ранку прийшов до Гонсалеса молодий офіцер Орельяно, юнак чесний і відважний. Він сказав своєму сеньйорові: “Ваша світлість, звольте вислухати мене”.

І Гонсалес, що лежав у подушках, розбитий лихоманкою і охоплений гіркими думками, закричав у лютім відчаї: “Якщо ви хочете повернутися за гори, то я накажу повісити вас, як підлого боягуза!” Але Орельяно не злякався гнівного голосу, і в очах його не промайнуло ні вагання, ні страху. “Я не прийшов благати вас про повернення, - сказав він. - Про єдине мислю - про спасіння честі й життя мого сеньйора”.

“Як же ви надумали врятувати мою честь?” - спитав Пісарро.

“Звольте вислухати мене, ваша світлість! - сказав Орельяно. - Смерть чекає на нас. Смерть від голоду, смерть від хижих звірів, смерть від тропічної лихоманки. Солдати думають, що їх ведуть на певну загибель. Якщо ми не дістанемо продовольства, ми загинемо і ніколи не повернемося в Кіто”.

“Хто ж дістане нам продовольства? Хто вкаже нам дорогу?” - спитав недовірливо Гонсалес Пісарро.

І відповів Орельяно, людина пряма і чесна: “Я дістану вам продовольство і знайду вірний шлях у царство “золотої людини”. Хай сеньйор Пісарро залишиться з своїми воїнами в таборі, а я спущуся по річці Напо до її гирла, і знайду там провіант, і знайду провідників, і розпитаю про велику країну Маноа”.

Тоді Гонсалес Пісарро вийняв свою шпагу, поцілував її лезо і віддав офіцерові, який став перед своїм командиром на одне коліно і в пошані схилив перед ним голову. Офіцер був глибоко зворушений і не міг нічого сказати, окрім слів, що яскраво засвідчували ніжність його душі і благородство його помислів: “Я зроблю все, щоб урятувати ваше життя, сеньйоре Гонсалес”.

Два дні майстрували солдати бригантину. На третій день, коли над лісом зійшло сонце, Орельяно з кількома вояками відчалив у тяжку дорогу.

Довго ждав Гонсалес свого посланця. Тропічна задуха змінилася бурхливими зливами. Ріки вийшли з берегів і затопили табір. Солдати доїдали останні шматки яловичини. Ті, що ходили на полювання, приносили мізерну здобич.

Минуло п’ять місяців, Орельяно не повертався.

Гонсалес Пісарро все більше втрачав рівновагу, впадав у відчай. Нарешті одного дня він наказав кинути хворих і рушати назад. Повернення додому було ще важчим, ніж перший перехід через Анди. Люди гинули тепер на кожному перевалі, зривалися в провалля, втрачали глузд від спраги й голоду. Загін танув з кожним днем, власне, вже й не загін” а якесь дике юрмисько обірваних, здичавілих волоцюг. Минуло багато днів, сповнених відчаю й розчарувань, і нарешті мізерні залишки “великої армії” однієї ночі покрадьки, без галасу й урочистої зустрічі, вступили в Кіто.

Так бог і провидіння покарали зарозумілого лицаря Гонсалеса Пісарро, який жадобою й гординею своєю осоромив благородне ім’я іспанського гідальго...

Не знав пихатий кабальєро, що його сміливого розвідника Орельяно, ніби в нагороду за мужність, спіткали найдивовижніші пригоди. Спустившись по річці Напо, Орельяно й справді натрапив на велике індіанське селище, - добув там продовольства і спробував повернутися назад. Але на важкій бригантині йому не вдалося подолати стрімкої течії. Він ставив вітрила, закликав на допомогу жителів прибережних поселень, та все було марно. Бригантину зносило вниз.

І сказав тоді Орельяно своїм воякам: “Ви бачите, друзі, що сам бог тримає нас і не хоче нашого повернення до великого табору. Тож скоримося його волі і віддамося великій річці, оскільки людині не до снаги боротися з небесними стихіями. Попливемо далі й розвідаємо землі, що по праву належать володарю нашому, імператорові Карлу. Підкоримо їх мечем і хрестом і складемо до ніг нашого монарха радісну звістку. Ми чули, що велика ріка протікає через казкову країну Маноа. Хай же наш шлях проляже туди, піднімемо парус і подамося на розшуки слави й багатства”. Солдати тричі прокричали: “Сант-Яго, вперед!”, напнули вітрило і рушили вниз за течією.

Тепер бригантина пливла могутньою рікою, сам вигляд якої примушував серця мандрівників стискатися від захоплення й подиву. З кожним днем ріка ставала все ширшою, все величнішою. Зрідка іспанці зустрічали індіанські селища і добували собі продовольство.

Одного разу вони причалили до берега і спитали у червоношкірих: “Куди поведе нас ця дорога?” І червоношкірі відповіли їм охоче: “Ця дорога веде у велику країну Маноа, в землі злих духів і лютих чаклунів. Ви зустрінете немало див: потвор з головою ягуара і людськими ногами, риб з вогненними очима, птахів без голови й без крил. Бережіться цих страховиськ - вони хижі й ненажерливі”.

І знову пливла бригантина широкою рікою, й іспанці бачили безкраї ліси, в яких були потвори з головами ягуара, і бачили у воді риб з вогненними очима й багато інших чудес, казкових і неймовірних, які потрясли їхні душі, але не згасили в них бажання здійснити свій відчайдушний замір.

Минуло ще п’ять днів, і ось перед очима мандрівників відкрилася дивна картина: з лівого боку у велику ріку впадала ще одна, менша річка, і вода в ній була чорна, як ніч, і не бачили вони в ній ні риб, ні ікластих потвор, ні чарівних рослин. “Повернемо в цю ріку, - сказав Орельяно. - Хай називають її всі піддані нашого короля і всі сутні, що живуть на цих землях, Чорною Рікою”.

І коли повернули вони в притоку, вода здалася їм ще чорнішою, і навіть небо над ними потемніло й зробилося загрозливим і зловісним. Довго посувались вони, не зустрічаючи ні людей, ні тварин, тільки похмурі береги наганяли на них страх і смуток. Незабаром на обрії з’явилися гори, і річка увійшла в глибоку ущелину. Іспанці зраділи, як малі діти. Вони відчули себе ніби звільненими від усіх турбот і прикростей, їм стало радісно й весело.

Раптом вдалині з’явились індіанські піроги, в яких стояли озброєні луками й списами червоношкірі. Вони молилися своїм поганським ідолам, сповнюючи річкову долину неймовірним галасом. Потім індіанці завели пісню, а четверо, що стояли на плоту під напиналом, почали кидати у воду золоте каміння. Один з тих чотирьох, сяючий, як сонце, стрункий, вродливий юнак підняв над головою меч і виголосив довге заклинання.

“Це - “золота людина!” - сказав своїм солдатам Орельяно, - ми дісталися з вами в казкову країну Ельдорадо”1.

Цілу годину, а може й більше, спостерігали іспанці за урочистою церемонією червоношкірих. Нарешті Орельяно вирішив, як і належало офіцерові іспанського короля, виплисти на середину озера і вступити з богоподібним імператором в переговори для того, щоб, зачитавши йому “рекерьєменто”, зажадати від нього цілковитої покори і відданості іспанській короні й папському престолу.

Тож не вагаючись він і вчинив це. І одразу ж червоношкірі припинили свої моління, і їхні воїни шанобливо розступилися і дали дорогу іспанцям до головного плоту, на якому стояв у золоті й оздобах їхній верховний жрець.

Сповнений почуття, гідності й сили, Орельяно послав до “золотого царя” своїх солдатів з запрошенням прибути до нього на бригантину для почесних і рівноправних переговорів.

Верховний жрець був дуже здивований рішучістю невідомого чужинця. В твердій, непоступливій формі він попросив передати білому воїну, що “верховний вождь зараз зайнятий розмовою з добрими духами, які зійшли з священної гори Комо”. Тоді Орельяно, зламавши свою гордість, сам вирішив відвідати “імператора”. Вступивши на пліт, він вийняв послання короля і почав швидко читати його перед вождем і перед всіма індіанцями, що стояли в пірогах. Але касік недовго слухав його. “Годі! - вигукнув він іспанською мовою. - Твої слова, біла людино, ображають моє серце. Я пам’ятаю, як такий самий брехливий лист від заморського короля був прочитаний моєму дядькові інкському імператорові Атауальпі. За свою довіру він поплатився життям”. - “Я не розумію тебе, золотий вождю, - промовив з щирим подивом Орельяно. - Яке ти маєш відношення до імператора Атауальпи?” На це гордий індіанець сказав тоном урочистої клятви: “Ми - інки, солдати безстрашної армії Манко. Все своє життя ми будемо боротися проти білих людей. Ми пішли в гори і заснували тут своє царство. Якщо ти, чужинцю, спробуєш нав’язати нам свою волю, ми знищимо тебе. Краще накажи своїм воякам підняти вітрило і покинути наше царство”.

Повернувшись на бригантину, Орельяно довго радився з бійцями, що робили далі. Зрештою іспанці вирішили все-таки пробитися до священної гори Комо, яка виднілася вдалині й де, як зрозумів Орельяно, були багатства нащадків славного Атауальпи. Вони вистрелили з гармати й аркебузів, взялися за весла, і бригантина посунула в саму гущавину червоношкірих. Однак не минуло й хвилини, як індіанці, опам’ятавшись, перейшли в наступ. На корабель посипались хмари стріл, полетіли каменюки. Долину сповнили войовничі вигуки.

Тоді Орельяно, охоплений відчаєм і злістю, востаннє глянув на священну гору і, піднісши до неба молитви, звелів солдатам повертати назад. Бригантина, що чудом врятувалася від вогнених стріл, попливла вниз по річці...”

Крутояр перегортає останню сторінку, скрушно зітхає. Сонце щедро й розгонисто б’є всередину хижі, темна сельва дурманливо дихає густими ароматами прадавніх сторіч. Десь там, за тими казково-велетенськими деревами, несе свої теплі води Ріо-Оскуро, десь там похмуро пнеться до сірого неба вершина Комо... Вершина Комо!.. Невже це та сама вершина? Священне місце гордих інків, прихисток розбитих, але не скорених воїнів, мужніх синів Манко, героїв Андських гір? Невже це та гора, про яку сповіщав у своїй радіограмі Ван-Саунгейнлер?

І 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.