.RU

«Юрій Андрухович \"Московіада\"»: Лілея нв; Ивано Франковск; 2000 - старонка 13


– Мовчи, – сичала королева змій.

Занурювалася в тебе все глибше і глибше. Пахла горілкою, пахла дощем і травою. Ти зоставався нерухомим і водночас уже плив кудись. Так, то були хвилі. Нарешті рука, ота її рука вже випірнула з глибин і, наче сліпуча птаха, перелетівши твоїми грудьми, заночувала у волоссі. Аж тоді ти згадав, що також маєш руки. І вони почали свою подорож. Це було змагання рук – твоїх, ще недолугих і таких неслухняних, та її чудотворних, теплих і щедрих. Вона допомагала тобі кожним своїм рухом, вона текла назустріч тобі, аж поки ви удвох не звільнили її від зайвого одягу.

– Я збожеволію від тебе, – прошепотів ти.

– Мовчи, – повторила вона.

Слова могли тільки нашкодити. Для них не було місця. Вони були геть недоречними. Вони нічого не означали. А слова мусять щось означати.

Нарешті вона тихенько скрикнула. Це був ще тільки початок, але ти вже бачив пітьму, прошиту блискавицями. І тому вона робила все, аби ти витримав. Вона любила кожну найменшу частинку тебе, вона майже співала про це своїм ненастанним «мовчи, мовчи», і вже важко було здогадатися, хто ким жертвує, так самовіддано приносила вона все, що могла. І ти побачив ясну дорогу невідомого палючого дня, ти відчув спеку, відчув, що танеш, зіходиш чимось ніжним і білим, ти зробив останнє зусилля і вкрився білим цвітом, наче райський кущ, і врешті потонув у такому невимовному морі ніжності, глибше за яке вже немає нічого, нічого, нічого…

– Я принесла тобі плащ, – мовила вона за хвилину, вже майже одягнута. – Я випрала і висушила його.

Подала тобі сіруватий згорток, видобутий звідкись із напівтемряви.

– Дякую, але для чого він мені? – кисло всміхнувся ти. – Хочеш, аби ті паскуди розшматували його своїми страшними різцями?

Вона присіла поруч із тобою й закурила.

– Розкажи мені все таки, в чому справа? Що за експерименти ви тут провадите? Чому саме ти? Чому ти з ними?

– Я не винна. Я хотіла займатися своєю наукою. Зміями, отрутами. Вони надали мені таку можливість.

– Чи є в мене хоч якісь шанси? Чи зможу я чинити щурам належний опір?

– Для чистоти експерименту я повинна була ввести тобі деякі речовини. Вони паралізують. За неповних двадцять хвилин після уколу перетворюєшся на рослину. Йдеться, власне, вже не про тебе, а про те, чи подіють речовини в подальшому на щурів. Адже вони – так само живі істоти, підвладні певним біологічним законам. Розумієш, останнім часом режим усе менше надій покладає на військо. На міліцію, зрештою, теж. У випадку загострень і силових зіткнень він може жорстоко прорахуватися. Велетенські щури, запущені на демонстрантів, це щось надійніше, правда ж?…

– І ти береш участь у цьому злочині?

– Ми щодня беремо участь у якомусь злочині, коханий. Самі того не розуміючи. Але в цьому, про який ти кажеш, я поки що не задіяна.

– Ти не будеш мене колоти, мила? Дай мені можливість загинути не рослиною. Я копатиму їх ногами, поки зможу. Зрештою, в мене пошкоджене коліно, але я хотів би триматися до останнього… До речі, я не надто боляче вдарив тебе сьогодні?

– Пусте. То я була в усьому винна. Я перша почала. Ти тільки захищався.

– Вибач, якщо я приніс тобі страждання.

– Я дуже не хотіла, щоб ти йшов. Але тепер це вже не має значення. Тобі хоч іноді, хоч трохи було добре зі мною?

– Мені було фантастично.

– Мені теж.

– Дякую, мила. Ти моє останнє велике кохання.

– Тобі так тільки здасться. За кілька хвилин ти зовсім забудеш про мене.

– За кілька хвилин я забуду не тільки про тебе. А втім, що я говорю? Хіба це тіло, яке зараз буде пошматоване, – це справжній я? Ні, справжній я тебе не забуду. Я мав можливість переконатися в тому, що мертві не забувають живих.

– Ти дуже забобонний! Українці всі такі забобонні? Знаєш, коли я була маленькою, то також вірила у щось подібне. У те, що духи померлих залишаються біля нас, уночі кружляють довкола наших ліжок і п'ють молоко на кухнях… Але мій чоловік помер і ніколи більше не приходив до мене…

– Ти мала чоловіка? Але ж ти не розповідала мені про нього! Чому він помер?

– Ах, дурна необережність у поводженні з гадюками!… Він любив п'яним заходити до серпентарію…

– Він багато пив?

– Як вуж. Власне, був хронічним алкоголіком. Хоч і дуже любив мене. Але квасити любив ще більше. Кілька разів намагався мене зарізати. Це йому так не минулося.

– Ніщо просто так не минається. Я хочу підбити деякі підсумки, Галю. Моє життя виявилося не таким уже й довгим, як пророкували мандрівні цигани і вчені астрологи, але, що прикріше, не таким уже й блискучим. Я намагався не мати ворогів і подобатися всім без винятку, пам'ятаючи, що єдиний мій найлютіший ворог – це я сам. Але подобатися всім без винятку виявилося неможливим. Ніхто не схотів запідозрити мене у добрих намірах. Настільки вони всі були між собою розсварені. Тому будь яка моя спроба віднайти гармонію завершувалася тим, що мене гнали. Більше того, я побачив, що цей світ тримається на ненависті. Вона його єдина рушійна сила. І я хотів утікати від неї. Хотів здійснити навколосвітню подорож, але мені не вистачило грошей навіть для того, аби доїхати кораблем до Венеції. Тому я задовольнився снами, коханнями і міцними напоями. Бо пияцтво – також різновид подорожі! Це подорож по звільнених півкулях свідомості, а значить, і буття. Одного чудового дощового травневого дня, тобто сьогодні, будучи в дещо потьмареному стані, я за якимось бісом опинився в підземеллі. Проте, як щойно з'ясувалося, це була тільки ілюзія, наївна зашмаркана самоомана, коли я вважав, буцімто дію цілком самостійно, за своїм власним незалежним планом, Насправді мене сюди привели. Як підданий імперії, власник її пашпорта і учасник багатьох референдумів, я виявився кулею певного цікавого більярду. Тепер залишилося востаннє пхнути її.

– Ти надто понуро дивишся на речі, – всміхнулася вона. поклавши руку тобі на плече.

– Маю на це деякі підстави. Погодься, мила, дивно було б, якби саме зараз я почав виголошувати щось грайливе і життєрадісне. Чуєш, як збуджено хекають оті тварюки за стіною? Знаєш, я досі не можу повірити, що мене чекає двобій з ними. Ти не маєш для мене меча або принаймні ножа для відкривання консервів?

– Я хотіла втримати тебе будь якою ціною. Але досить швидко зрозуміла, що це марна справа. Ти не схотів би забрати мене у свою навколосвітню подорож. Надто любиш різноманітність у жінках. Я не маю для тебе меча. Усе, що я змогла, – це випрати твій плащ, доволі вже заяложений плащ старого волоцюги і принести тобі кілька хвилин ніжності на прощання.

– Дякую, серце. Чи будеш мати якісь службові неприємності, коли з'ясується, що ти не зробила мені тих засраних уколів?

– Ти забігаєш надто далеко. До чого ці питання? Про які службові неприємності може йти мова, коли ми з тобою прощаємось?

– Маєш рацію. Ти завжди її маєш. Вибач. Просто я дуже хотів би, щоб у тебе все було чікі пікі, щоб наступний твій чоловік був не слабодухим нудним алкоголіком, а принаймні вдячним і стриманим мазохістом. Я любив би твого чоловіка майже так само, як тебе. Крім того, я мрію, щоб тобі ловилися тільки найотруйніші змії, вертляві і досконалі. Щоб ти не мусила жити у тому порожньому домі, котрий розвалюється на очах. Я купив би для тебе невеличкий палац у Південному Тиролі, якби у мені вистачило на нього грошей… Як усе це виглядатиме далі?

– Що саме?

– Ну, моя смерть. Мене силоміць заштовхають туди?

– Не питай мене про такі речі.

– Це службова таємниця?

– Це світова таємниця. Про те, як виглядає смерть, можуть знати лише ті, що пройшли через неї.

– Мене цікавить технологія.

– Не будь таким жорстоким. Бачиш, мені тяжко не тільки говорити, а навіть думати про це.

– Вибач. Я просто поцікавився. Вважав, що маю право…

– Там, у кишені твого плаща, касета з Майком Олдфілдом.

– Краще б ти лишила її для себе. Це наша музика.

Галя нахилилась до тебе, і ви знову почали цілуватися. «Ось так виглядає прощання», – подумав ти. З мільярдів жінок цього світу, які були у твоєму розпорядженні, ти вибрав для фінальної сцени саме цю. Щось у тебе відбирали, фон Ф. Не тільки життя зрештою. Все інше теж. Значно більше, ніж просто життя.

– Коли вони врешті вгомоняться? – здригнувся ти, відриваючись від її солонуватих вуст. – Коли вони зжеруть мене?

– Це магнітофон, – сказала Галя. – їх там немає.

– Як немає? Що ти кажеш?

– Невже ти міг повірити у таку нісенітницю? Смішний ти, смішний! – її очі поблискували в напівтемряві живими слізьми.

– Для чого тоді це все? – ти міцно потер гаряче чоло. – Для чистоти експерименту. Тобі все одно не зрозуміти – він занадто складний, багатоступінчастий. Спочатку тебе залякують перспективою неминучої жахної смерті. Рідкісної смерті. Потім пара відповідних уколів. І ти робишся дуже м'яким. Паралізованим. І згідним на все. І завжди носиш у собі цей жах. Вона розбила дві безбарвні ампули, вдаривши ними об підлогу. Тоді розтоптала ногою шприц. Ти відчув, як немилосердно, нестерпно і блискавично вкриваєшся потом.

– Ось тобі ключ від твоєї клітки, – сказала вона. – Зачиниш мене ззовні. Ти маєш ще сім хвилин. Через сім хвилин прокинеться старший групи…

– «Сашко»?

– Може, й «Сашко». Він вирішив півгодини поспати, поки я зроблю своє і уколи почнуть діяти. Я лежатиму тут, майже непритомна. Мені навіть удавати не доведеться. Я навіть зможу показати їм сліди твоїх ударів. Ти зачиниш мене. Підеш коридором ліворуч. Запам'ятай: скільки б не було поворотів чи розгалужень, завжди повертай ліворуч. Ти зможеш це запам'ятати?

– І що тоді, серце?

– Тоді буде ліфт. Біля нього ходитиме вартовий, але ти щось вигадай, бо це твоя єдина можливість.

– Що, що я можу вигадати, мила?

– Що небудь. Цим ліфтом ти зможеш дістатися нагору.

– Куди нагору, кохана?

– Хіба я знаю? Там побачиш!

– Я не зможу швидко бігати, – сказав ти, одягаючи плащ. – Я не хочу йти від тебе. Але мушу. Коли ми знову побачимось?

– Вартовий коло ліфта озброєний пістолетом. Ми можемо ніколи не побачитись.

– Ти була занадто доброю до мене, – провів ти долонею по її підпухлій вилиці. – Ти справжня російська жінка. Такі, як ти, їхали до Сибіру за декабристами. Я писатиму тобі листи з України. Або з того світу – залежить від вартового перед ліфтом. Але побачиш, я буду уважнішим, ніж той забудькуватий алкоголік.

– Іди вже… Якщо вони застануть тебе тут…

Але ти не даєш їй договорити, міцно притуливши до себе. Тоді хапаєш з підлоги свою величезну торбу і під незатихаюче захланне скавуління із сусідньої клітки повертаєш ключ у замку…

Якщо ти, фон Ф., правильно все зрозумів і чітко запам'ятав, якщо ти ще не до решти пропив залишки свого мозку і не зовсім отетерів від гарячки, то слід увесь час повертати ліворуч. А це означає, що ти пересуваєшся коридорами певного лабіринту в напрямку до якогось загадкового центру його. Це схоже на античний меандр. Однак така інформація тобі, фон Ф., ні до чого: все одно ти не знаєш, що це таке.

Чи ґречно, друзі мої, чи шляхетно, чи по людськи це, що в таку пекучу для мене хвилину, коли я ледве врятувався від знищення, втратив кохану жінку, а тепер лечу кудись у невідоме, аби, ймовірніше за все, дістати кулю в чоло, чи гуманно це, друзі мої, – закидати мені в таку мить пияцтво, звинувачувати в незнанні античних реалій? Дайте мені хоч якось виборсатися звідси – тоді й питайте про все на світі, скажімо, як виглядав щит Ахілла або скільки кораблів і під якими назвами спорядили греки на Грою. Але поки що лишіть мене з тими греками, бо ом уже бовваніє вартовий у цивільному в самому кінці коридору, походжає собі перед дверима до ліфта. І мушу щось вигадати, щоб він не лише не бабахнув по мені всмак задля святого порядку, а й щоб можна було цим ліфтом скористатися. Як прикро, що немає зараз біля мене сердешної Астрід – вона так переконливо вміла долати всіх на світі вартових, швейцарів, офіцерів, вахтерів, білетерів та іншу подібну погань, котра стає на заваді вільному людському пересуванню! Мені коло неї залишалося тільки вдавати зарозумілого іноземного остолопа, який гордовито не розуміє анічогісінько з того, що діється в навколишньому совдепії. Тепер так, ясна річ, не вдасться. Бо мені не щастить з вартовими. Бо навіть у свій власний гуртожиток я не годен потрапити, якщо забуваю в кімнаті перепустку.

Але він і не збирався хапатися за зброю. Приязно помахав тобі. Після чого видав щось цілком несподіване:

– Слиш, Владік, вот здорово, што ти прішол! Постой за мєня двє мінути, а я поссать схожу… Видул чєтирє піва, представляєш? Пузирь чуть не разорвался…

І ти спершу хотів йому заперечити, мовляв, який я тобі Владік ти, пуцько ракова, я поет з України, але вчасно зрозумів, що у цьому твій порятунок.

– Давай, чеши, – сказав ти йому.

А сам подумав: «Погані мої справи, якщо вже роблюся схожим на кагебіста».

Тільки но він повернувся, аби йти до клозету, як ти натиснув кнопку виклик. Ліфт глухо зашурхотів, рушив з місця, і це була помилка. Він різко озирнувся і в мить, коли ти застрибнув у розповзлі двері, вочевидь, допер, що ти справді ніякий не Владік, а, можливо, поет з України.

– Стоять! – заверещав він, і тобі довелося шарпнути на себе перший ліпший важіль, який ти побачив у кабіні ліфта.

Двері знову – невблаганно повзуче – рушили докупи, і саме тоді, коли вони нарешті зійшлися, він устиг пальнути кілька разів. Але двері виявилися, на щастя, куленепробивними. Хороша танкова броня часів «усе для фронту і для перемоги». І ліфт, на щастя, поїхав. Певний час до тебе долітало завивання якоїсь сирени, потім були вигуки, біганина в коридорах. Ці звуки приходили згори, аж поки зовсім не затихли. Отже, ти поїхав не туди, куди слід. Ти поїхав униз, у ще глибші глибини, у саме пекло, фон Ф. І чи виберешся ти з нього коли небудь?

Ліфт їхав безконечно довго, і ти встиг побачити в ньому калюжу крові на підлозі (й тут когось катрупили!), а також прочитати деякі надряпи па стінах, серед яких виділявся своєю дотепністю такий: «ВСЕ – ДО П(…)Ы. Батько Махно».

Нарешті ліфт зупинився. Безперечно, що з того боку також мусив бути вартовий. І, якщо вони не кретини, то вже, само собою, сповістили його про твоє очікуване прибуття згори. Так що обережно, двері відчиняються!

Двері справді відчинилися – і ще один цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе:

– Ну, чьо, Владік, – заговорив він, – взялі етово хера?

– Вдризг размазалі, – підтвердив ти, киваючи головою на криваву калюжу під ногами.

Вартовий щасливо зареготався, випускаючи тебе з кабіни

– Ти во сколько смєняєшся? – запитав ти його, аби щось запитати.

Але цього краще було не робити, бо він також раптово зауважив, що ти ніякий не Владік. Можливо, твоє питання було якимось абсурдним чи щось іще спрацювало, професійна пам’ять на обличчя, наприклад. Отож йому залишалося тільки вбити тебе. бо пістолет у нього вже давно був готовий для подібної операції. Тож він почав стріляти без попередження – майже впритул, І ти побачив, як невблаганно вкривається великими червоними плямами твій сіро кавовий, щойно сьогодні випраний, прощавай, Галю, плащ. Ти упав на підлогу і спробував з останніх сил кудись повзти, полишаючи за собою червону доріжку з юхи й вивалених кишок, але він далі стріляв, так, він все ще стріляв, а він все ще стріляв, і ти почув несамовитий біль десь там, нижче живота, й тоді подумав, що цей епізод тобі цілком не вдався, тож треба його почати знову – із самого початку.

Отже, ти знову їхав ліфтом, у чистому плащі, й готувався до зустрічі з вартовим. Нарешті двері розчинилися – і знайомий тобі цивіляк розплився у посмішці, забачивши в кабіні тебе.

– Ну, чьо, Владік, – заговорив він, – взялі етово хрєна?
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.