.RU
Карта сайта

Композити російської мови в ономасіологічному аспекті - старонка 2

Публікації

. Зміст дисертації відбито у 37 працях автора, серед яких – одна монографія загальним обсягом 15,0 др.арк., 20 статей у фахових наукових виданнях. Теоретичні положення дисертації викладено також в інших виданнях, матеріалах і тезах конференцій, які відбулися в Україні та Росії.

Структура роботи:

Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (470 одиниць), списку джерел ілюстративного матеріалу (420 одиниць) і трьох додатків (окремим томом). Загальний обсяг роботи – 635 с., основний текст дисертації – 403 с. (16,75 др. арк.).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ



У

вступі

визначаються актуальність теми дослідження, її зв'язок з науковими темами, мета й завдання, предмет, об'єкт, матеріал, методи дослідження, наукова новизна й практична значущість, апробація роботи. Зазначається кількість публікацій автора.

У першому розділі –

«Слово й номінатема: параметри існування основної номінативної одиниці мови»

– після встановлення параметрів класифікації складних слів дається визначення основної номінативної одиниці мови – номінатеми, описуються параметри її існування. Це вмотивовано тим, що першим кроком у процесі розгляду номінативних властивостей композитів є саме визначення їхнього відношення до цієї одиниці.

Сучасні концепції типології композитів можна поділити на морфематичні та дериваційні.

Морфематичні концепції налаштовані на кінцеву структуру складного слова й абсолютизують факт наявності в ньому декількох коренів, незалежно від того, як ці корені були поєднані в слово. Як уже зазначалося, таке широке тлумачення є прийнятним тільки на стадії добору матеріалу. Воно є вочевидь формальним, пов'язаним не з інтерпретацією процесів формування номінативної сутності тих або інших складних слів, а з особливостями їхньої кінцевої морфемної організації. Такий підхід нічого не дає для розуміння місця різних типів композитів у номінативній системі російської мови – він тільки констатує їхню наявність. При цьому масив складних слів не диференційований – знак рівності ставиться між наступними явищами: зрощеннями (юкстапозитами), тобто власне вербальними інтерпретаціями словосполучень, наприклад,

плащ-палатка

,

вышеупомянутый

; осново- і словоскладаннями, наприклад,

снегозадержание

(<

задержание снег

а),

светолечение

(<

лечение свет

ом),

красноармеец

(<

Красная армия

),

белобилетник

(<

белый

билет

); посесивними атрибутивними композитами, утвореними на базі субстантивно атрибутивних і субстантивно-нумеративних словосполучень в атрибутивній функції, наприклад,

трехактный

(<

в трех актах

),

злонравный

(<

злого нрава

),

гладкоствольный

(<

с гладким стволом

); різного роду абревіатурами, наприклад,

автокатастрофа

(<

автомобильная

катастрофа

),

дизель

-

электровоз

(<

дизельный

электровоз

),

СНО

(<

студенческое

научное

общество

),

главред

(<

главный

редактор

); афіксоїдними похідними, коли утворення нової одиниці на базі простого слова здійснюється за допомогою афіксоїда, наприклад,

правоведение

(

право

+ суфіксоїд -

ведение

),

лжесвидетель

(<префіксоїд

лже

-

+

свидетель

); гендіадісами, тобто складними словами, у яких другий компонент є тільки «заримованим» формальним продовженням першого слова, наприклад,

варенички

-

маленички

,

репетитор

-

англопитер

,

склероз

-

сколиоз

,

птенец

-

цыплец

,

чухча

-

мухча

,

супер

-

мупер

,

Илюшка

-

красноушка

; складнопохідними словами, тобто афіксальними похідними від складних слів, наприклад,

водопроводчик

(<

водопровод

),

зубоскальство

(<

зубоскал

),

работоспособность

(<

работоспособный

); іншомовними композитами, реалізованими або як лексичні запозичення, наприклад,

портфель

(<фр.

portefeuille

),

маршрут

(<нім.

Marschroute

), або як кальки й напівкальки, наприклад,

земледелие

(<лат.

agricultura

),

полуостров

(нім.

be

-

stehen

).

Дериваційний підхід до опису складних слів спирається на диференціацію композитів за моделлю їхнього утворення. Він розподіляє складні слова між двома способами словотвору – морфологічним (осново- і словоскладання) і лексико-синтаксичним (зрощення). Слід сказати, що зазначені способи, якщо їх розглядати з точки зору ономасіології, анітрохи не суперечать один одному. Їхня формальна першооснова дозволяє визначити лише моделі перетворення словосполучень у слова, але не статуси композитів за їхнім відношенням до вихідних словосполучень і місцем у номінативній системі мови. Морфологічний і лексико синтаксичний способи розрізняють, зважаючи лише на те, чи беруть участь в утворенні складних слів афікси чи ні. Якщо афікси використовуються, похідні композити вважають морфологічними дериватами (осново- і словоскладаннями), якщо ж їх нема – зрощеннями. Однак існує велика група випадків, що перебувають на межі між зазначеними способами, коли використання службових морфем виступає лише засобом оформлення словосполучення як слова без утворення нової номінативної одиниці. Композит у цьому випадку має значення, тотожне значенню базового словосполучення, але його компоненти кількісно, а досить часто і якісно, не ізоморфні компонентам вихідної одиниці. Наприклад, слово

небожитель

є еквівалентним словосполученню

житель

неба

в значенні «бог», але відрізняється від нього й порядком розташування конструктів, і наявністю інтерфікса; слово

вольнослушатель

, семантично й граматично еквівалентне сполученню

вольный слушатель

, відрізняється від останнього наявністю інтерфікса. Такі одиниці не можна інтерпретувати ані як деривати, ані як зрощення в традиційному розумінні цих слів. Від перших їх відрізняє те, що вони мають значення, абсолютно тотожне значенню вихідного словосполучення, а від других – те, що структура композита не є еквівалентною структурі вихідного словосполучення.

Спробою примирити статичний і динамічний підходи в мовознавстві є домінуючий у сучасній лінгвістиці розгляд складних слів у межах трихотомії «композиція – юкстапозиція – абревіація», запропонований ще в 1962 році А.О. Білецьким. Під композицією тут розуміється ситуація, коли в одне слово поєднується декілька основ, наприклад,

говорить

скоро

>

скороговорка

,

торговать

рыбой

>

рыботорговец

, юкстапозицією вважається поєднання в слово декількох лексем, наприклад

рассказ

-

анекдот

,

громкоговорящий

, а абревіацією – поєднання в одне слово скорочених представників вихідного словосполучення, наприклад

заготзерно

,

медсестра

,

райком

,

вуз

.

На нашу думку, ця класифікація не спирається на констатацію реальних словотвірних зв'язків й ономасіологічного статусу твірних та похідних одиниць, а лише вказує на подібності – розходження між ними. По суті, тут представлене не динамічне трактування процесу формування номінації, а порівняльна модель: твірна – похідна одиниця. Внаслідок цього її використання досить часто дозволяє вважати однотипними одиниці, які насправді виникли внаслідок дії різних словотвірних та номінативних процесів. Наприклад, деякі дослідники розглядають як юкстапозит лексему

вагон

-

городок

, яка, швидше за все, є дефісною (на письмі) абревіатурою від

вагонный

городок

. Підстави для такого твердження наступні. По-перше, якби слово

вагон

-

городок

було юкстапозитом, воно позначало б не містечко, що складається з вагонів, а вагон, що виконує функції містечка (порівн.:

вагон-ресторан

– не ресторан, що складається з вагонів, а «вагон, у якому розташовано ресторан»,

вагон

-

клуб

не клуб, який складається з вагонів, а «вагон, який виконує функції клубу»), що абсолютно не відповідає дійсності. По-друге, саме словосполучення

вагонный

городок

використовується паралельно з

вагон

 

городком

в абсолютно тотожному значенні «містечко з вагонів»: В Покачах горел

вагонный

городок

й нижче в тому ж самому тексті В Покачах произошел пожар в

вагон-городке

. Горели 2 вагончика, гараж и микроавтобус «Фольксваген» [Тюменская линия. – 28.11.2006]. Крім того, саме абревіація є домінантною моделлю перетворення словосполучень із ідентифікатором

городок

у композити (порівн.:

автогородок

автомобильный

городок

,

детгородок

детский

городок

). Цілком очевидно, що при утворенні лексем типу

вагон

-

городок

діють дещо інші механізми, ніж при утворенні юкстапозитів, і вони мають у мові статус, відмінний від статусу юкстапозитів.

Зазначені проблеми у визначенні статусу композитів викликані тим, що абсолютно правомірний при описі словотвірних процесів принцип встановлення механізмів творення нових номінатем тут заступається простим пошуком формальних відповідностей між твірною й похідною одиницями. Ми ж уважаємо, що в основі класифікації композитів повинні лежати саме ті параметри, які визначають особливості формування номінативного статусу таких одиниць. Тобто, ця класифікація повинна бути ономасіологічною та враховувати ономасіологічний статус вихідної (твірної) одиниці, тип процесу перетворення вихідної одиниці в композит, статус композита стосовно вихідної одиниці, формальну модель утворення композита.

Базовими для розмежування моделей композитоутворення є перший та третій параметри. Всі інші залежать саме від первинного розподілу композитів за ономасіологічним статусом вихідної та кінцевої одиниць. У більшості випадків вихідною одиницею при утворенні композитів є словосполучення будь-якого типу (вільне словосполучення, колокація, фразеологізм)

,

наприклад,

видеть сны

(> 

сновидение

),

проект

закона

(> 

законопроект

),

толочь

воду

в ступе

(> 

водотолчение

),

водой

не разлить

(> 

неразлейвода

). Крім словосполучень, джерелом для утворення композитів можуть бути й прості слова, стягнення яких у складне слово здійснюється не в синтагмі, а за аналогією до вже існуючих композитів, так би мовити, на рівні словника. Наприклад, слово

трубопровод

є не похідним від словосполучення *

проводить

трубы

(оскільки в реальності трубопровід ніякі труби не проводить, а навпаки, у трубах проводиться щось – газ, нафта тощо), а виникло в результаті співчленування основ слів

труба

й

проводить

за аналогією до слів

газопровод

,

водопровод

, що виникли як результат деривації на базі словосполучень із семантичною структурою «дія + об'єкт» (

проводить

газ

,

проводить

воду

).

Отже, на першому рівні класифікування необхідно розрізняти синтаксичні композити, тобто складні слова, утворені від словосполучень, і аналогійні композити (квазікомпозити), тобто одиниці, утворені або за аналогією із синтаксичними композитами на базі синтагмно не зв'язаних лексем, або внаслідок запозичення іншомовних складних номінативних одиниць. Ономасіологічний статус як перших, так і других можна визначити лише на основі встановлення параметрів існування основної номінативної одиниці мови.

Традиційна лінгвістика базує свої пошуки на тому, що такою одиницею «вважається слово й аналіз починається з виділення слів, від яких потім відбувається перехід до виділення як більш коротких (морфем), так і більш протяжних (словосполучень, іноді й речень) одиниць мови»7. Однак аналіз різноманітних словоцентричних концепцій засвідчує, що, по-перше, слово не може бути визначено як комплексна одиниця – щоразу, говорячи про слово, ми повинні уточнювати, яке слово мається на увазі – фонетичне, лексичне чи морфологічне; а по-друге, воно не може бути визначене і як мовна універсалія, оскільки має різні параметри існування як у різних граматичних типах мов, так навіть і в однотипних чи споріднених мовах. Все це стає вагомою підставою для того, щоб стверджувати, що слово в теорії – «невловима» одиниця, визначення якої загалом є неможливим.

Критичний аналіз несловоцентричних теорій показав, що й для одиниць, які не збігаються за довжиною зі словом, але висунуті різними дослідниками в якості основної мовної одиниці (семантема в Ш. Баллі, монема в А. Мартіне, форма в Л. Блумфільда, словосполучення в Г.Г. Бєлоногова тощо), також неможливо дати всеосяжну й несуперечливу дефініцію. В одних випадках проблема полягає в тому, що пропонована одиниця не є співвідносною з явищем номінації (монема й форма), в інших – у тому, що її виділення не враховує особливостей процесу номінації загалом й налаштоване на абсолютизацію яких-небудь важливих, але все-таки не єдиних його сторін (семантема й словосполучення).

Як альтернатива згаданим теоріям нами пропонується визначення основної номінативної одиниці – номінатеми – не як субстантної, а як структурної сутності, як моделі, що реалізується в субстантних мовленнєвих одиницях. Це визначення ґрунтується на розмежуванні мовної та мовленнєвої номінацій (В.Г. Гак, О.С. Кубрякова) як статико динамічних комплексів. Номінатема являє собою віртуальний знак – мовну сутність, орієнтовану на позначення референтів своїми мовленнєвими модифікаціями, кожна з яких є реальним втіленням цього віртуального утворення. При цьому, явище мовної номінації існує одночасно і як формула меж процесу позначення, і як система потенційних мовленнєвих номінативних знаків, а явище мовленнєвої номінації – як конкретна ситуація позначення і як використовувана при цьому конкретна одиниця – модифікація мовного інваріанта.

В основі тотожності номінатеми лежить її мовна семантична тотожність, підкріплена формальною зв'язаністю її мовленнєвих модифікацій. Вона має вигляд тотожності номінативної одиниці в усіх її лексико-семантичних варіантах, тобто тотожності як полісемії. Існує дві основні концепції полісемії – семасіологічна концепція дериваційних зв'язків між значеннями лексеми (концепція семантичної деривації) і ономасіологічна концепція спільного значення.

За домінуючою в сучасному мовознавстві концепцією семантичної деривації (Ю.Д. Апресян, Н.Д. Арутюнова, С.Д. Кацнельсон, Л.О. Кудрявцева, В.М. Русанівський, О.О. Тараненко, Н.П. Тропіна тощо) основою для об'єднання різних значень, пов'язаних однією матеріальною оболонкою, в цілісну мовну номінативну сутність є «актуальні дериваційні зв'язки значень лексеми». При такому підході проблема семантичної тотожності номінативної одиниці не вирішується, вона просто знімається. Згідно з нею, семантичної тотожності й семантичної окремості як таких немає, а отже, немає й необхідності в розмежуванні лексико-семантичних варіантів одного слова й омонімів. Ми можемо об'єднати їх за назвою різних «лексико-семантичних варіантів» однієї номінативної одиниці, оскільки як перші, так і другі виникають унаслідок семантичної деривації – завжди можна виявити «актуальні дериваційні зв'язки» між різними значеннями, пов'язаними однією звуковою оболонкою. У концепції «семантичної деривації» номінативне, лексичне визначається, по суті, як формальне (тотожність «оболонки»), що є абсолютно неприйнятним. При такому трактуванні поняття тотожності номінації стає невизначеним, точніше, визначеним на основі не чітких параметрів, а лише інтуїції носія мови, фікцією, гносеологічним, а не онтологічним феноменом. Причина полягає у невиправданому застосуванні семасіологічного, емпіричного підходу до визначення ономасіологічних сутностей. На нашу думку, до встановлення первинності того або іншого підходу до інтерпретації тих чи інших фактів необхідно підходити з огляду реалізації в цих фактах мовних функцій. У нашому випадку втілюваною функцією мови є номінативна, тобто функція позначення. Тому й варто тут інтерпретувати структуру, функції, моделі існування мовних одиниць (семасіологія) в аспекті реалізації ними номінативної функції (ономасіологія). А такий підхід закономірно приводить нас до ідеї існування мовного семантичного інваріанта й інтерпретації мовленнєвих значень як реалізацій, функцій цього інваріанта в мовленні.

Розуміння семантичної тотожності як ономасіологічної сутності представлене в роботах В.О. Губанової, В.О. Звегінцева, В.М. Маркова, О.О. Потебні, Р.М. Римар, Л.В. Щерби, які твердили, що в слові (номінатемі) може бути лише одне інваріантне мовне значення, зміна якого автоматично призводить до розпаду тотожності. Сутність співвідношення значення й лексико-семантичного варіювання в цій теорії полягає в тому, що поняття «значення» переноситься в сферу мови й визначається як семантичний мовний інваріант, реалізований у мовленні в своїх лексико-семантичних варіантах. Інакше кажучи, основою тотожності слова є тотожність його лексичного значення, реалізована за схемою: «інваріантне загальне значення» – «актуалізоване загальне значення» («часткове значення»): інваріантне, загальконцептуальне, сигніфікативне значення реалізується в мовленні у своїх денотативних, часткових, варіантних лексико-семантичних і граматичних модифікаціях

В інваріантному значенні номінатеми реалізуються як онтологічні, так і прагматичні аспекти ідентифікації референта (референції), що дозволяє припустити структурну тотожність цього феномена з концептом. Процес мовленнєвого позначення на базі мовного інваріантного значення завжди має вигляд актуалізації останнього у зв'язку із цілями номінації. Саме розходження цілей і формує лексико-семантичну варіативність. Існує два типи актуалізації значення номінатеми в її лексико-семантичних варіантах: семна актуалізація при збереженні тотожності денотата/референта (денотація) і абсолютизована семна актуалізація, що приводить до заміщення денотата/референта (конотація).

Під денотацією розуміється комунікативно значуща актуалізація тих або інших сем денотата при референції. Наприклад, значення слова 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.