.RU
Карта сайта

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН - Цей роман про кожного з нас, про наші страждання, про нашу землю, її минуле й сучасність

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН



23

Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук підстрелений. Телеграма була, як постріл: «Приїжджайте знищено Голгофу загинув Ключар. Не баріться Вербень».

Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грицаєм заквапилися до Черчена; тліла маленька іскринка надії, що надіслана телеграма — дурний і жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу в кількох словах, немов навмисне... немов для того, щоб мене морально вбити, збіглися докупи дві страшні звістки; я не хотів вірити ні в Павлову смерть, ні тим більше у знищення Голгофи.

Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на відміну від мене, не сумнівався у жодному телеграфному слові.

— Ти, Василику, єфрейторів не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч до рани прикладай... а прикладеш ненароком — обпечешся, отруєшся, жахнешся й загинеш. Вони десять років вчили мене за дротами своєї науки жорстокості. Вони такі...

І, немов на підтвердження його слів, задеренчав телефон: дзвонив Подолюк з обкому партії.

— Ви не могли б, Василю Васильовичу, забігти до мене на п'ять — десять хвилин? — проворокотів він, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собі його приклеєну до тонких губ службову усмішку.

— Може, відкладемо нашу зустріч на два — три дні, — попросився я. — Оце налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там ціле літо розчищав фреску...

— Знаю, — перебив він сухо. — Знаю також, що фреску знищено... знищив її якийсь псих. Власне з цього приводу і хочу з вами побалакати: ми не радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена... у ваших же інтересах. Ми дбаємо про ваше добре ім'я... і, наскільки мені відомо, ви були в дружніх стосунках із тим психом, із Ключарем, що повісився після скоєного злочину... тобто після знищення фрески.

— Але ж це неможливе, — я заледве ворухнув умить задерев'янілим язиком. Мені забило віддих. — Ніяким психом Павло Ключар не був, я працював із ним протягом літа. Це якесь непорозуміння! — врешті скрикнув я... крикнув не для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.

— Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою стесує малювання, що мало велику історико-мистецьку цінність? — із слухавки труїнним медом лився Подолюків голос. — Самі поміркуйте. Там зараз іде слідство.

— Тим паче моя присутність потрібна. Мої свідчення...

— Не гарячіться, Василю Васильовичу, заспокійтеся, — голубив мене Подолюк. — Не в Ключарі лише річ. Ваші зізнання, якщо наполягаєте, запишуть і після похоронів. А зараз... — Подолюк зам'явся, засопів. — Ви мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кілька років тому Черчен уже прогримів на всю республіку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести з церкви Святого Духа, і село... жіноцтво несвідоме, закидало міліцію камінням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок і трактористів.

— Не бачу зв'язку... не розумію, від чого збираєтеся оборонити моє, так сказати, чесне ім'я? — спитав я.

— Нам стало відомо, що певні елементи зі Львова, Бистричан... з цілого краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявів. Уже сьогодні в Рогачі хтось розповсюдив листівку, в якій ваш Ключар названий мало не мучеником, що його смерть і знищення фрески — справа рук кадебе. Розумієте, наскільки це серйозна провокація? Тому...

Я рішуче перебив його:

— Уявіть, Володимире Івановичу, що я зрозумів: смерть — завжди справа серйозна, — відповів я навдивовиж спокійно, хоч, мабуть, лише тепер, під час розмови з Подолюком, починав усвідомлювати по-справжньому: ні Ключарева смерть, ні знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони були кимсь замислені. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у Рогачі на машинці листівку, не шукав винних, він мав досить історичних і теперішніх фактів причетності чекістів до нищення української культури. Єфрейторів злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала кісткою поперек горла, а біля фрески на сторожі був Ключар...

Ще недавно, ще поки почалося опільське літо, при одній згадці про кадебе мене морозило, давні Ступині уроки в сільській читальні назавше засіяли в мені страх перед цією законспірованою тайною організацією, яка денно й нощно вишукує в тобі ворога; опільське літо випекло в мені страх остаточно, і лишився по ньому тільки слід, осторога, пам'ять про те, що в місцях, де клубочиться гадюччя, потрібно взувати чоботи й намагатися не наступити гадині на хвіст.

— То що ви мені скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, — у телефонній трубці нагадав про себе Подолюків голос.

— Скажу, що таки мушу до Черчена їхати, — відповів я без надуми.

— Ну, дивіться, — пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий тембр. — Я вас попереджав, — і він кинув слухавку.

Новина про трагічну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII століття миттю рознеслася по місту; ще вчора ім'я скромного хранителя Святого Духа мало хто знав, хіба що чуло про нього вузьке коло мистецтвознавців, нині воно несподівано стало загальновідомим... хтось, очевидно, згадав мою статтю в обласній газеті про Голгофу із Черчена, в якій я писав, що один із мучеників, розп'ятих на хресті, схожий лицем і всією постаттю на Павла Ключара, і ця обставина, трохи дивна, незвична, а може й неправдоподібна обростала не лише цікавістю, загадковістю, а й також будила думку: Голгофа наша триває.

Мій телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром Степановичем не сів в автомобіль й не рушили в дорогу; Ірина сама вела машину, зважаючи на мій стан.

Пізнього вечора на роздоріжжі, де височіли два горби, котрі на початку літа, як я вперше сюди їхав із Вербенем, прирівняв до брами, крізь яку прослизала біла піщана черченськ'а дорога, наш автомобіль зупинив міліцейський шляховий патруль.

— Ми вас чекаємо, професоре, з самісінького присмерку, — пояснив міліцейський офіцер, нахилившись до дверцят автомобіля. — Прошу вас... тут з вами хочуть побалакати, — додав.

— Хто власне хоче? — обізвалася перелякана Дарка.

— Люди з кадебе, — не став таїтися міліцейський офіцер. Правда, розмовляв він упівголосу.

При світлі фар я зауважив, що на обочині дороги притулилися аж дві міліцейські патрульні машини, а оддалік у підніжжі піщаного горба стояв ще один автомобіль. Міліціонер підвів мене до нього.

— Нарешті ми дочекалися... — сказав він комусь у темряву. Трохи оговтавшись, я помітив трьох чоловіків. Один із них ступив мені назустріч і простягнув руку.

— Майор Василенко, — відрекомендувався. — Так, як ви й здогадалися, з кадебе, — засміявся він по-дружньому. — Ви вже вибачайте, що отак із вами заприязнюємося... серед ночі й серед дороги. Як розбійники.

Не похвалюся, що я почував себе у цій ситуації затишно, навпаки — був напружений і... Що? Знову наляканий? Ні, очевидно, страху-таки не було... було ось інше... було відчуття, що тримаю в руці гранату, «лимонку», з якої уже вирвав чеку, і від мене, лише від мене залежить — жбурнути її у темряву, а чи тримати її в кулаці, знаючи, що кожної митті, якщо послабне кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу.

— Справді, — врешті відповів я. — Для цього є день.

— Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви не їхали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, — вкрадливо промовив Василенко.

— Уявіть, що зовсім не дивуюся вашій поінформованості, — сказав я і потягнувся до своєї люльки. При зблиску запальнички окуляри майора Василенка спалахнули, як дві чорні дірки... дірки в ночі... дірки в черепі. — Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? Є Черчен, куди ми їдемо, є там сільрада. І буде день.

— Що вдієш, — зітхнув Василенко, також закуривши. — Наша робота не завжди очікує дня. Ми не хотіли, щоб вас хтось бачив зі мною.

— Влітку в Черчені ваш співробітник однак не робив тайни, викликавши мене в сільраду.

— Якби професоре, ви тоді нас послухали, то сьогодні не було б цієї ночі, цієї розмови і смерті в Черчені.

— Хочете сказати, що сьогоднішня смерть у Черчені починалася ще з тієї розмови зі мною в сільраді... і потім, коли невідомі молодці порахували мені ребра? — Я, правду кажучи, був приголомшений його цинічною одвертістю.

Василенко обняв мене за плечі.

— Ви невірно мене зрозуміли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все має свій початок і свою причину. Не відкрийте ви тієї злощасної фрески — не було б і смерті Павла Ключара, і в цьому є ваша ніби опосередкована вина як відкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав ваші статті. Небіжчик Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум і в приступі безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих місцях, де були обличчя розп'ятих на хрестах, а потім наклав на себе руки. Кажуть, що на фресці... ви самі про це писали... був намальований мученик, схожий на нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зі смертю, що була на стіні й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В криміналістиці відомі такі випадки.

Що? Що? В моїй голові ніяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який протягом літа тремтів, щоб не дай Бог не зачепити долітцем, скальпелем чи шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, він тут же її яєчним білком закріпляв, ні з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу... усю, щоб і сліду по ній не залишилося, щоб люди про неї забули? Потім, отямившись, поліз самотужки в петлю?

Ні, не хотілося вірити у «відомі випадки в криміналістиці», тим більше, що Ключар мав розсудливий, спокійний характер.

— Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вірите, — вкрався у мої сумніви Василенко. — Я вас розумію... і я особисто теж хочу зрозуміти вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тілі повішеного нема ніяких слідів насильства... зате є багато слідів, відбитків його пальців на топорищі сокири, якою порубав вашу фреску, і слідів на драбині... він приставляв драбину до стіни, щоб дістати аж до облич, що були намальовані.

— Якесь запаморочення... якесь нашестя злої чорної сили напало на нього, — мимоволі вирвалося в мене гнівно й розпачливо. У цю хвилину я справді ненавидів Ключара за його злочин, у мене навіть мелькнула думка сісти в автомобіль і повернутися до Львова... повернутися, бо вішальник не заслуговує, щоб я був присутнім на його похоронах. — Де це він наклав на себе руки? Вдома? — спитав я Василенка.

— Там же, у церкві Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька келія... він знайшов там гак, — відповів майор. І зітхнув сумовито. — Не знайшов іншого місця... осквернив храм святий.

Він передав куті меду, і слава Богу, що передав; навіть будучи пригніченим, морально вбитим, я в останніх його словах відчув фальш: йому не було діла ні до Павла, ні до Голгофи, ні до осквернення Святого Духа. В мокрій Темряві я не міг побачити усмішки на його лиці, але я уже не сумнівався, що вона була крива, зловтішна. Блудний неправдивий вогник тлів на його губах.

— Я тільки не можу второпати, звідки так негадане, раптово найшла на Ключара чорна підступна сила, — я повернувся до своєї попередньої думки, але гніву в мені на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його звинувачувати; я нічого не знав про його смерть і про його передсмертні страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. — Тому маю намір офіційно заявити слідству, що протягом літа я жодного разу не спостерігав в Ключара якихось відхилень...

— Це ваше право, Василю Васильовичу, і ваш обов'язок, — відповів з готовністю Василенко. — Слідство, наскільки мені відомо, якраз виясняє мотиви злочину й самогубства, психічний стан Ключара за останній місяць-два. Є цілий ряд свідчень... є свідки, які стверджують: Ключар потрібував лікування. Слідство має у своєму розпорядженні факти... заяви; слідство, психіатри також приходять до висновку, що «чорні сили», про які ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична натура, вразливість, розрив із сім'єю, невдачі на літературному поприщі, емоційне сприймання фрески... в тому числі й зображення свого начебто двійника, призвели до вибуху.

Відчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зі мною; було тільки дивно, що для розмови обрано мокру й темну ніч, роздоріжжя і безлюддя.

— Слідство, може, й має рацію... Тільки не можу зрозуміти: чому така увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестріли отут мою машину зовсім не для того, щоб повідомити мене про версію районних слідчих? — Мені було цікаво дізнатися, що відповість на це Василенко. — І чому, власне, кадебе надає такого значення смерті Павла Ключара? Є для цього міліція, прокуратура. — Останнє моє запитання стало водночас для мене... відповіддю: на злодію шапка горить. Так подумалося. Ні, майоре, не так усе просто сталося.

— Я перестрів вас спеціально, щоб ви, професоре, були в курсі справ. Ваше ім'я, репутація вам дорогі. Ми б не хотіли, щоб ваша особа, ваше ім'я фігурувало у цій непривабливій історії, — промовив сухо Василенко. І, подумавши, додав: — Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого значення. Вас поінформували товариші з обкому, що у нашому районному центрі Рогачі хтось розповсюдив листівку... розпустив ворожий поголос, що нібито у смерті Ключара завинили органи державної безпеки.

Я мовчав; я подумав, що треба підійти до своєї машини й заспокоїти Дарку, яка, певно, вмирає від перестраху. Добре бодай, що з нею Петро Степанович. Але Василенко, немовби відчувши мій внутрішній порух, ухопив мене за руку.

— Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви, грішні, подумали щось подібне. Принаймні ваша мовчанка... — Він засміявся, але сміх був робленим, злим. — Справді можна сміятися з того, що кадебе мало в особі Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо хто він такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи він вартий того, щоб бруднити об нього руки?

Я продовжував мовчати; я думав, що ніколи, мабуть, не дізнаємося про тайну смерті Павла Ключара, який справді, на перший погляд, не представляв небезпеки для влади, але... але небезпеку представляли фреска, увесь Святий Дух, Страдча долина, і, звичайно, разом із ними — Павло Ключар. Іще подумав, що я вчинив надто сміливо, вирушивши вночі зі Львова: асфальт мокрий, дощ, темрява, зустрічні вантажівки...

— Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи від ворожих наклепів? — зіронізував я одначе, ще будучи під враженням того уявленого можливого випадку, що міг статися з нами в дорозі.

— Маю інформацію, — сказав майор, не звернувши уваги на мою іронію, — що завтра, піддавшись провокаційній чутці, з'їдуться на похорони Ключара всі незадоволені, ображені, невдахи... і зроблять вони з Ключара мученика, а його похорон обернуть в політичну демонстрацію. Як ви розумієте, я відповідаю за спокій у районі. Маю відповідні вказівки і повноваження. Ситуація складна ще й тим, що події розвиваються в Черчені.

— Що ж я маю порадити? — Майор справді намалював нелегкий для нього завтрашній день. Для нього? А для мене? Для нас?

— Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: поверніться негайно до Львова. Ваша присутність на похороні, по-перше, не додасть до вашого імені слави й честі, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певної ваги. Ви знаєте, що західні засоби масової інформації надто пильні до найменшої нелояльності творчої інтелігенції до нашої влади і партії. Одне діло якийсь починаючий поетик, а зовсім інше — відомий художник, професор, член партії. Тому я тут.

— Виходить отже, що вам розходиться не так про спокій у районі і в Черчені зокрема, як про мою позицію... про мою участь в похороні. — Я розумів: ситуація надто складна, серйозна. Від моєї сьогоднішньої позиції певною мірою залежатиме моє майбутнє, творчість, виставки, може, й праця в інституті. Безперечно, ніхто вже завтра не покаже мені на двері, якщо не піддамся намові Василенкові, не виключать також алярмове з партії, не викреслять моє ім'я з каталогів виставок, але... але я вже буду мічений, в моїх досьє буде поставлений знак запитання, хрестик, знак «мінус»...

Знак запитання, хрестик, знак «мінус» означає... колись вони означали б арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогодні? Хіба щось змінилося? Чи не тому вмер Ключар, що нічого не змінилося? Змінилися лише способи й методи?

Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, підленького бажання розвернути машину й втекти до Львова; ні, я не боявся, що хтось би мене осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка, і ще тисячі й тисячі від мене одцуралися б, ні, я про це навіть не думав; просто — я уже переріс сумніви; я уже відбув своє на роздоріжжях; я стояв перед трьома хрестами і споглядав на світ єдиним страшним оком ігумена Данила; крик, мука і гнів ігумена Данила рятували мене від страху, від зради, від ницості повсякчасної.

Я без слова сів у свої «Жигулі», запустив мотор і покотився білою дорогою до Черчена.

 

24

Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсім інший Вербень: змалілий, зіщулений, горбатий, від горя він постарів на добрих десять років, і лише очі шпилили по-давньому.

— Як то сталося? — спитав я, маючи на увазі Ключареве самогубство.

— Хто його знає... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло пішов із дому в полуднє, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся, вперед ногами. Святий Дух був відчинений. Павло висів на гаку в келії отця Данила. Я сам обрізав мотузку. Така смерть... така смерть... — Старий не міг стримати ридання. — Я любив його як сина. Може й більше, — стогнав. Стискав кулаки й бив ними по столі.

— Невже справді затьмарився у нього розум... адже 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.