.RU
Карта сайта

Ольга кобилянська - 12


Час було і йому додому. Розпрощавшися очима із сином, постоявши якусь хвилю у нерішучій задумі, звернувся, врешті, на широкий гостинець і пішов. За якийсь час здрібнів на нім здалека, мов чорна точка, і згубився. Спішив уже полями додому.
Зимний вітер палив його в лице. Був саме гострий грудень, і прониклива студінь в'ялила все довкола. Та він на ніщо не зважав. Чорна жура йшла крок у крок за ним і зайняла його цілковито. Думка, що його син міг утекти з війська, висисала всю рівновагу й весь супокій його душі. Се ж могло наступити нині, завтра, позавтра, при першій карі, яку міг дістати, він же був ще не ознайомлений зі всіми муштрами,— і відтак пропав його син. Тоді все скінчиться, і буде по його хлопцеві.
В розпуці гнав, мов олень, додому.
Йому здавалося, що чим скорше опиниться дома, тим скорше збіжить час і він побачиться знов коло сина. Бачив лише один спосіб, аби врятувати його. З'являтись якнайчастіше перед ним, зацитькувати його душу й давати йому можливість виговорити свій жаль. Відчув інстинктом, що се могло статися одиноким способом успокоєння розбурханої молодої душі...
Поля розкривалися чимраз більше перед ним і манили своїм тужливим смутком, мов у вічність. Він спішив ними невтомимо. Людей не стрічав тут майже ніяких. В душі мінялися, мов навперейми, два образи на сірому тлі. Великий будинок із порожніми заґратованими вікнами, заморожений самою гостротою, і на пустих полях дрібний його бурдей і Марія... Марне лице з білого рушника з журливими, допитливими очима...
Вернувши додому, розповів Івоніка Марійці, що хлопець смутний і хорий, та що приніс від нього значок на примівку. Все інше замовчав. Знав, що роздратоване серце матері був би до глибини зранив. Жалував її, як жалується малих дітей, та й в душі заодно питав: «І що з того, що скажу їй? Порятує тут чим?..»
Віддихав тяжко, згадуючи полишеного в розпуці сина, вмовкав і звертався до праці. Вона, ба й уся природа, відігравала німу, могутню роль в обороті того, на око так незначного, дрібного життя,— і його становище до них було пов'язане тисячними невидимими ниточками, що обмотували його тісно та становили своїми неозначеними рухами й появою потреби саму головну долю його. Поглибившись у них, жив на око мовчки й бездільно, хоча коли внутрі його душі мов діти рвалися насліпо інстинкти в різні сторони й вигрібували окремо від тверезого розуму рухи долі. Марійка, дізнавшись про стан сина, скривила уста, мов у фізичному болю, і побігла прямісько до своєї приятельки Домніки. Та мала примівкою відвернути слабість і смуток від сина.
Домніка була жінкою яких сорок років і була для сільських жінок неоціненна особа. Мала свою окрему історію, а в селі — окремі права. Передусім відрізнялася своєю минувшістю у дівочих літах від іншихі сільських дівчат, яких життя монотонне, згори назначене, не мало в собі стільки відміни й особистого ділання, як в її житті, заким вийшла заміж. Наслідком того, може, було се, що вона дуже пізно віддалася. Служила в місті у одного багатого лихваря майже десять років, і іноді перешіптували собі, що була не лиш вірною слугою для напівзглупілої пані, але й панові своєму була не менш віддана.
Одначе ніхто не міг сього твердити.
Вона сама була незвичайно розсудлива, в поведенні із мужеським полом гостра до грубості, а повернувши майже по десятьох роках служби з міста назад у рідне село, показалася настільки працьовита, що й гарна, настільки хитра й замкнена, що й притомна — то й замкнула всім балакунам рот.
Одно, на чім їздила, була її залізна витривалість у постах. В році не було одного такого понеділка, в котрім була б що іншого взяла в уста, як сухий хліб і воду. Хоч була здорова, хоч хора, хоч як її перемовлювано з'їсти хоч раз скоромне в понеділок, вона не дала себе перемовити. На підставі того перешіптувано собі, що в неї є тяжкий гріх на душі, за який, мабуть, кається, а дехто усміхався й говорив прямо:
— Служила вірно своєму панові-жидові.
Була гарна, чорноброва дівчина, з острим і спритним язиком. І не щоб саме багато говорила. Ні, була лиш бистра й відважна. За те прозвано її в цілім селі «оса».
Їй було більше як тридцять років, як повернулася до рідного села, де мала лише одного брата, і поступила на службу до двора. На гулянку ходила зрідка й називала всіх хлопців прямо смаркачами. І диво! Помимо її краси й розуму, помимо незвичайної старанності, з якою завсіди одягалася, не викликувала подиву й симпатії в мужеській половині сільських мешканців. Здавалося, що добру пайку тої вини поносили її чорні холодні очі, що мали в собі щось неприязного. Хоч і якою милою була не раз у словах і в поведенні, та проте не прив'язувала нікого до себе. Треба було — так сказати — удержатися на обережності перед тими очима. Коли говорила або оповідала що — слухали її радо. Говорила добірними, здержливими словами, і як така, що «знає, з ким говорить». Але все ставало миліше, коли вступалася з очей. Зразу, коли повернула із служби до села, слідили за нею хлопці й дівчата з цікавістю.
Чи не подобалася ні одному?
Не подобався їй ні один?
В неї були зложені гроші й гарна тонка одіж. Носила все як сніг біле білля, мала довгий, шовковими кутасами прибраний та «богородицею» вишитий киптар. Але не зробили ніяких спостережень. Вона оставалась байдужна. Ніколи не бувала тепла й ніколи холодна. Лише раз зрадила свій душевний настрій, але про се дізнався лише старий Петро, що сидів у городі за копицею трави й острив серп, і панна, що стояла при створенім вікні, що виходило до города. Домніка сиділа коло грядок, полола й співала. Се не була звичайна пісня. Уложила її собі сама, приноровивши й мелодію до неї. Виповідала в ній цілу свою любовну історію.
Любила молодого хлопця, сироту без тата й мами, сироту, що пробував у війську. Любилися взаємно і прирекли остатися собі вірними й побратися, як він поверне з війська. Тоді мали працювати й доробитися маєтку. Гарну хатину поставити, гарні білі воли закупити й жити щасливо. Тепер не мав про се ніхто знати, крім бога, зірок і полохливого соловейка, що втікав перед людьми вдень і вночі, бо люди були лукаві й лихі й подобали на вовків. Співала пісню смутним, монотонним голосом і дуже чутливо. Як закінчила, увійшла панна до неї до города і спитала:
— Що се за пісня, що ти її тепер співала, Домніко? Як вона зветься?
Вона змішалася і відповіла:
— Не знаю!
— Пісня подобається мені; я радо записала б собі її! Чи не повторила б ти мені її ще раз?
— Не можу! — відповіла.
— Як же се? Таж ти її співала напам'ять!
— Так... але... я її не вмію напам'ять...
— Але ж ти співала її напам'ять! — стояла панна при своїм.
На те вона ще більше змішалася, відповіла, одначе, за малу хвильку цілком відважно:
— Я співала її нині перший раз! Я співала її з голови...
— Ти собі її сама уложила? — ішло дальше питання...
— Так! Мені було так тяжко на душі... я мусила виспіватися!
— І не могла б ти повторити тої пісні? — наставала панна.
Вона здвигнула плечима і всміхнулася.
— Сьогодні ні! Може, іншим разом! Я сього сама не знаю! Воно так само вийшло!
І по короткій хвилі, під час якої дивилася панна на неї задумливо, підняла голову й подивилася на панну своїми холодними, неприязними очима.
— Нащо вам сього? — спитала.
— Я хочу мати ту пісню!
— Нащо?
— Сподобалася мені!
— Не збагатієте нею! Спишіть собі іншу пісню! Поглянула на панну так зимно, що та, не сказавши більше ні слова, віддалилася.
Старий Петро за травою задержався на хвильку в гостренні серпа, а як панночка переходила попри нього, проговорив до себе цілком голосно: «Відьма! вона співала про свого милого, я знаю! Знаю тепер також, чому всі хлопці — смаркачі! Ади, ади! але вона таки собі щось варта! Ей боже, боже!» — посвистав весело, а потім споважнів і задумався. Вона, оця чорноока відьма, зі жвавими руками, що ніколи не відпочивають, із премудрим, гадючим язиком, вона була одинока, що її взяв би за жінку. Так, він, Петро, якому всі дівчата були те саме, що снопи, він узяв би оцю Домніку за жінку. Але вперед мусив би заробити трохи грошей. Лиш трохи. Вона була така працьовита, мов бджола, запопадлива; він розумівся також на тім, як гроша роздобути; а з таким віном можна би вже щось розпочати. Роздумував ще довго. На старі літа принаймні мав би де голову склонити, мав би свій кут та мав би когось, хто б йому свічку потримав, на лаву як слід уклав. В його голові прокинулася думка: піти до Молдави на роботу. Він приносив звідти вже не раз гарні гроші, але пропускав їх, бо кому мав їх остаточно передавати? Але попробує ще раз. Може заробити більше. А поки що най все буде так, як є тепер. Остаточно все-таки буде так, як бог схоче. її ніхто не візьме. Вона вже немолода та й дурна не була. Не дасться вхопити кому-небудь на вудку...
І як наступило літо й настали покоси, зник старий Петро, не зрадивши ні словечком про свої заміри. Пішов із іншими людьми до Молдави. Ніхто не здивувався тим. Се не була в нього першина.
 
VIII
 
Се було того самого року восени.
Старий Петро приніс з Молдави гроші, визичив їх одному ґазді, а сам пішов ще в гори на заробіток до трачок87[87]. Зимою, себто в м'ясниці, думав вернути й здійснити свої наміри...
Домніка довідалася від жінки писаря, що перед Андрієм поститься цілісінький день насухо, увечері печеться і їсться якусь паляницю, а вночі з'являється у сні богом суджений муж і подає води пити.
Потім можна напевно числити, що вийдеться заміж за того, що уві сні покажеться. Мабуть, ніхто в світі не постив так щиро в день перед Андрієм, як Домніка. Стала майже чорна на лиці з голоду. Старалася все по надвірку вештатися, аби не задержуватися в кухні межи челяддю, особливо ж у полудневій порі, коли всі парубки сходилися і мусили запримітити, що вона не доторкалася ні до якої страви.
Між іншим, був тут і дурнуватий рудий Ілія, якого ненавиділа задля його лінивства і глупоти, який одначе все мусив знати, що вона діє і говорить. Той був би перший, що переказав би зараз іншим хлопцям, що вона постить.
Не був понеділок, а вона постила. Вона боялася глуму. Була цілий день поважно настроєна й мовчазлива і зітхала журливо й тяжко.
Увечір зробила так, як навчала писарка, і лягла спати. Головне, не забула поставити біля себе горнятко з водою. Се горнятко мав їй подати уві сні богом суджений чоловік...
Зрання побігла до худощавої жінки писаря, ніби з якоюсь просьбою. В дійсності хотіла лише оповісти їй свій сон.
— Ну і що ж? — було перше слово писарки, як обі побачилися, врешті, у пекарні.
Домніка сплюнула. Худа писарка підняла брови високо вгору.
— Що ж, Домніко, не снилося тобі нічого?
— Ей, лишіть мене, пані писарко! Бодай би я була його ніколи не бачила, бодай він мені й не снився. Волію в землю запастися, як такого чоловіка мати!
— Ну, та кажи ж бо! — натискала пані писарева, що вже почала непокоїтися. Домніка обіцяла їй в дарунку, якби приснився їй справжній ґазда, дати красний рушник.
— Та що вже казати! — відповіла насуплено.— Мені приснився дурний Ілія...
— Що-о?..
— Дурний Ілія снився мені! Таже знаєте його, рудого парубка від товару у пана! Він, щез би, приснився мені!
Пані писарева дуже здивувалася. Се мусила бути якась помилка. Оця розумна, робуча дівчина, ся — так сказати б — ґаздиня, вона не могла дістати того дурного, простого парубка за чоловіка. Хоч би се й сам сон зазначив, і хоч як вона все у сни вірила, сим разом не могла повірити.
— Може, ти не зрозуміла добре сну, Домнічко? Може, тобі показалося уві сні більше хлопців, а ти не спам'ятала добре саме тобі судженого?
— А бігме, що ні! Я добре знаю, що се був Ілія! — відповіла зажурено і зітхаючи Домніка.
— Та як же він тобі снився? — випитувала неспокійно пані писарева. Обіцяний їй у дарунку рушник здавався вже втраченим. Домніка вповідала:
— Я була ніби десь у городі. Не в панськім, а в якімсь іншім, чужім, і там було дуже гарно й зелено. Крізь нього вела одна вузенька стежечка.
Вона, Домніка, робила в городі, ніби пересаджувала щось. Притім снилося їй, що поглянула на стежку й погадала собі: «На тій стежці добре босому ходити. Вона така чиста й гарна, мов шовковим віником зметена».
— Оце погадала я собі. І коли я собі оце гадаю, дивлюся нараз, а на стежці стоїть склянка з водою. А потім дивлюся, а стежкою переходить якийсь пан. Він не рушив склянки з водою і пішов дальше.
«Оце тобі не подасть склянки»,— подумала я собі, бо я все про те думала. І нараз побачила я перед собою дурного Ілію.
«Пий пиво»,—каже він мені й подав велику склянку пива, таку, на яких іде в місті по дві, і які я все для свого пана приносила. Я відвернулася від нього і сказала: «Пий ти собі сам пиво: я не п'ю пива!» На те каже він мені: «Здійми накривку зі склянки й подивися, що там є!»
«Ти брехун, Іліе! — кажу я йому.— У склянках від пива нема води!»
«Подивися, заки скажеш, що я брехун! — каже він на те мені.— Чи я тебе багато разів оббріхував? Чи я тебе оббрехав, як казав, що маю кусень поля під лісом коло Григорія, Рахіриного тата? (А він поле має, пані писарко,— додала побіжно Домніка). Чи я брехун?»
На те підношу я накривочку від склянки, а в ній — вода.
«Можеш випити ту воду! — каже він.— Вона свіжа та й чиста, а відтак підемо в танець».
А я взяла склянку і випила воду. Випила що до крапельки. Відтак дивлюся за ним, а дурний сміється:
«Ти добре зробила»,—каже. Коли я на нього хотіла насварити, дивлюся, а його вже нема. На тім місці, де він стояв, стоїть лише велика бочка з дощівкою. Відтак виділа я ще багато-багато склянок, виділа зелені дерева в саду й інші речі — і се було все.
— А чоловіка не виділа вже жодного більше? — допитувалася журливо писарка.— Пригадай собі! Уві сні забувається дуже часто не одно!
— Скажіть мені, що з сього має бути? — питалася замість усього дівчина.
— Кажу... чоловіка не виділа більше жодного? — повторила своє питання пані писарева.
— Ні, не виділа нікого більше! — відповіла смутно дівчина. Вона дивилася безрадно на писарку і мовчала.
— Але ти якогось пана бачила, Домнічко!
Домнічка здвигнула глумливо плечима.
— Та що мені з того прийде? Він не подав мені води, та й вже пан не засватає мене!
Пані писарка показала преважне, побожне лице і сказала урочисто:
— Як бог дасть, так і буде! Може, ти аж на другий рік віддасися; сон не значить нічого, хоч би тобі не знати що снилося...
—А я б таки хотіла знати, що з сього має бути! — настоювала Домніка на своїм, дивлячися поважно допитливим поглядом писарці в лице.— Що з сього має бути?
На те відповіла писарка:
— Треба ще раз на благовіщення постити, тоді вже напевно довідаєшся, що тебе чекає!
На таку відповідь поцілувала потішена Домніка писарку в руку і пішла...
Дві неділі пізніше почувся увечір в челядинській двірській кухні здавлений плач, а радше рев, що стихав, то змагався. Саме в ту пору вступила Марійка до кухні. Шукала Домніку. Мала дві красні курки на продаж і, не хотячи везтися з ними другого дня на торг, прийшла поспитатися, чи не закупить їх пані.
Зачувши в сінях перед кухонними дверима всередині плач, спинилася. Що там зайшло? Били кого? Хтось плакав, неначеб йому серце розривалося... Здавалося, одна-одніська особа була там. Вона потиснула за клямку і увійшла досередини. Кухня була слабо освічена. Під стіною, на довгій лавці, що сягала від печі до дверей, лежав на животі на цілу свою довготу Ілія і, підклавши під лице руки, плакав гірко.
При вході підняв трохи голову вгору і глянув на неї. Побачивши, що се чужа, заграбав лице наново у рамена і, зітхнувши тяжко, замовк.
— Добрий вечір, Ілійко! — промовила Марійка в добрім, несміливім тоні, спинившися посеред пекарні. — Чи нема тут Домніки?
— Най її кольки пірвуть! — закляв хлопець, не підводячи обличчя з рук.
— Ей боже, Ілійко, а вам що такого? — кликнула з переляком Марійка, приступаючи близько до хлопця.— Що вам Домніка винна?
— Що вона мені винна? — відповів він, підводячи голову вгору.— Вона з мене сміх пустила! Я сватав її, а вона мене відкинула! Тепер з мене всі сміються!
При тих словах упустив голову наново на руки й розревівся вголос.
Марійка мовчала хвилю, дивлячись поважно на хлопця, а відтак сіла недалеко нього на стілець і задумалася.
Ся справа зайняла її.
Ілія був сиротою. Не дуже вже молодий, хоч молодший від Домніки, і не дуже-то мудрий. У війську не служив, бо не взяли його. Мав два морги поля. Був усе у службі і наскладав трохи грошей, не був пияк і не крав, і як роздумати, то був зовсім порядний парубок.
Розуму не було в нього дуже багато, але в якого чоловіка пребагате розуму, в того не все жінці дуже добре. Сам не знає, чого від жінки вимагати. Вона любила Домніку і була б їй усього добра рада, як рідній сестрі. Відчула, що їй припала в оцій справі якась діяльність, і що на цілу справу не можна було не зважати.
— Коли ви сватали Домнічку, Іліе? — спитала поважно, присуваючись ближче до хлопця, забувши зовсім справу, в якій, властиво, прийшла.
— Сьогодні зрання! — відповів хлопець.— Вона розсміялася мені в лице та сказала, що не наїлася дурних грибів, аби піти за мене. Прошу вас, лелічко Маріє,— додав він щиро,— що я за дурень? Якби я був дурний, то мене б ніхто не тримав на службі. Тут я вже більше як рік у службі, і не лише тут, я служив деінше. У панотця. Там мав я весь товар під собою. Я склав собі грошей, маю гарні речі, два кожухи, два сердаки, я хочу собі хату поставити, а вона мені каже: «Іди, дурню, йди! Я ще не наїлася дурних грибів, аби за тебе піти! Посватай Григорієву Рахіру, і так його город о межу до твого поля!» Оце сказала вона мені!
Він усів одним рухом прямо на лаві, вдарився з цілої сили по ногах і зітхнув із глибини серця:
— Такий сором!
Відтак почухався майже з диким рухом у голову, в своє руде волосся. Був до глибини душі зворушений, майже знівечений.
— Оце б ви упхалися в гадяче гніздо! — кликнула ненависно Марія, що вже тоді з Григорієм. і сестрою не дуже-то в згоді проживала.— Григорій пропив би ваше поле, нім би ви оженилися. З них кожне ходить по людях, як лиха година, та коїть лише лихо. Рахіра краде, як її тато. Не потрібна така!
— Але Домніка не ліпша від них усіх. Я мав її день і ніч у душі, я любив її так, що лише бог знає, а вона мене не хоче. Чи я їй що злого зробив? Нехай хто скаже, що я їй злого зробив!
— А де ж вона? Я б з нею поговорила! — сказала поквапне Марія.
— Та десь вертиться он там по хаті!
— Я з нею поговорю! — потішала його Марія.— Не журіться! Дівчина так, як віск, тане, коли хлопець сватає! Вона також не з великого роду, та й уже в літах! Сьогодні вона вас відкинула, сьогодні вона не їла дурних грибів, але за тиждень вона собі все роздумає, і ви підете до панотця та й дасте на заповідь. Не журіться, сину, не журіться! Я з Домнічкою добре живу, а ви добрий хлопець, то я вас порятую, як зможу.
— Ой лелічко добра, ви нічого не вдієте!. — забідкався наново парубок.— Вона мене не хоче! «Іди, дурню, іди!» — сказала мені та глумилася з мене; і тепер знають про те чи не всі у селі та й сміються з мене! Ой, коби ви порятували мене, коби навчили її розуму.
Говорив розпучливим голосом і, неначе б не було нікого в хаті, кинувся, як перше, на лаву і, заривши лице в старий киптар, що лежав перед ним на лаві, простогнав із цілої груді.
Марійка потішала, як могла, станула близько розплаканого та вмовляла, обіцювала, доки й справді нарікання і зітхання не устали, а відтак пішла з хати, аби, як сказала, «навчити дівку розуму».
Дві неділі пізніше змінила Домніка свої думки щодо сватання Ілії. Чи вже розумні слова Марійчині, котра щиро любила і подивляла чорнооку дівчину, вплинули на неї так, що вона надумалася зовсім інакше, чи, може, її просьби й намови зворушили її серце? Ніхто сього не знав.
Вона ходила цілий тиждень із захмуреним лицем, сварила на Ілію щохвилі за кожну нісенітницю, а напослідку станула перед панею і вимовила їй службу.
— Я віддаюся! — сказала із згриженим лицем і вділ спущеними очима. Пані здивувалася.
— Ти, Домніко? За кого?
— За Ілію! — відказала рішучим тоном, не підводячи очей.
— За Ілію? — кликнула пані зчудована, а відтак додала ласкаво: — А чи буде се добре, Домнічко? Ся здвигнула плечима.
— Не знаю! — відповіла.— Але воно таки виходить на таке, що він має бути моїм чоловіком. Він не дає мені супокою! День і ніч не дає мені супокою! Він таки буде моя доленька!
Пані представляла їй, що він їй не пара, що молодший за неї, нагадувала його глупкуватість та лінивство, що прибирало в деяких днях величезні розміри, але дівчина оставала при своїм.
— Я сього не боюся! — була її одинока відповідь на всякі закиди.
Ілія був найщасливішим чоловіком на божім світі, тим часом Домніка знаходилася у чуднім настрої. Раз сварила судженого в найбрутальніший спосіб, раз плакала тайком, а знов іншими хвилями бувала говірлива й весела і шила весільну сорочку. Тим часом панотець виголосив у церкві другу заповідь.
Одного дня пішли обоє з кількома іншими ґаздами і ґаздинями до міста, аби дещо закупити на весілля. Відти повернули вже на якийсь час нареченими назад. Домніка здибала там свого давнього милого, що служив при війську, і коли сей довідався, що вона дала слово іншому і вже мало бути весілля небаром, напав її з грозьбою і просьбами, аби цофнула88[88] дане слово, інакше «або один, або другий піде землю гризти».
1 ... 8 9 10 11 12 13 14 15 ... 25 2014-07-19 18:44
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • Контрольная работа
  • © sanaalar.ru
    Образовательные документы для студентов.